Розділ 23

Повернувшись до Соломії, він був сам не свій: мовчазний і задумливий.

 — Мені вже час. За мною зараз приїдуть стерв'ятники. 

 — Батько відправив? Але як він тебе знайшов?

 — Це вже неважливо. Зустрінемось, Колючко. 

Він попрощався і вийшов за двері, залишивши Солю наодинці зі своїми думками.

Ранок. Сьогодні важливий день. Вирішувалася доля Соломії.  Точніше подальша доля її навчання в універі. З іншого боку, через те що їх разом викликали до ректора, вона  вперше за довгий час снідала з татом. 

Соля уважно слідкувала за ним, як він пʼє каву, як додає в чашку третю ложку цукру і розмішує так, що дзвін стояв у вухах. Вона згадала як  разом з мамою кепкували над його звичкою і називали «Містером ласуном». Тато вдавав, що ображався, а потім разом з ними голосно сміявся.

Та цього разу вона лиш чула, яка вона безвідповідальна та яка невдячна.

Соля не виправдовувалася. 

О 9:00 вони йшли по коридору  — мовчки, наче на розстріл. Соломія  — бліда та сумна. Але її більше турбувало те що тато не дав можливості їй все пояснити. Він навіть слухати не захотів. 

Вони підійшли до кабінету директора. Чоловік постукав в двері, дочекався дозволу увійти, зайшов в кабінет. Поруч з гордо піднятою головою йшла Соля. «Будь-як буде»,  — вирішила вона і натрапила поглядом на Ореста, який разом зі своїм батьком вже сиділи за столом. 

«Як вони схожі, наче одне обличчя»,  — здивувалася Соломія. Вона вперше бачила Левицького старшого. Підтягнутий, статний чоловік, в дорогому костюмі. І очі такого ж кольору як у Ореста  — темно-сірого, з відтінком бурштину, але його погляд був інший  — гостріший, хижий. Він дивився на Солю спопеляючи, з легкою ухмилкою. Дивився так, ніби Соля щось йому винна або десь перейшла дорогу. Дівчина відчула наче холод пробігся по спині.  «Скоріше б все це закінчилось».

 — Вітаю, Юрію Івановичу,  — звернувся ректор до батька Солі,  —  сідайте, будь ласка, ми вас чекали, Соломіє також присядьте,  — показав на стілець. 

Соля сіла, навпроти сидів Орест у джинсах та темній сорочці, яка як завжди була не застібнута догори.  Широко розставивши ноги, обпершись на спинку і закинувши руки за голову він явно нудьгував.. Скуйовджене волосся, над бровою пластир від вчорашнього порізу. 

Вона тихо привіталася, але хлопець не відповів, він дивився крізь неї, так наче її не існувало. «Де подівся той жартівник, що вчора намагався залізти до неї у вікно?». 

Вона майже прослухала довгу промову ректора про їхню ганебну поведінку та про імідж їхнього закладу. Через мить вмішався Левицький старший, нагадавши, що минулого року фонд його родини пожертвував на ремонт нового корпусу. І в цьому році він планував  передати на потреби вдвічі більше. 

Її тато сердито все це слухав, потім наполягав на тому, що виключення це занадто строго, потрібно шукати компроміс. 

 — Звісно, за інших обставин адміністрація закладу змушена була б виключити студентів, які порушують дисципліну і статут нашого закладу. Але взявши до уваги всі допоміжні фактори і те що молодь розкаюється,  — Орест байдуже глянув, ректор продовжив,  — дисциплінарна комісія  вирішила дати ще один шанс. Але останній. 

 — Правильне рішення, це вам обіцяний внесок,  —  Левицький  дістав чекову книжку, виписав чек з кількома нулями. 

Потиснувши руки і під виглядом великої зайнятості чоловіки піднялись із-за столу.

 — Що я вам винен?  — Підійшов тато Соломії до Левицького.

 — Нічого, вважайте це вам подарунок.

 — Не потрібно нам від вас подарунків.

Але бізнесмен лише скривився, мовчки попрямував до дверей.

Орест першим вилетів з кабінету. Побіг по сходах, вже потім,  з вікна, Соля побачила як він заскочив в новенький позашляховик й здимався на всі чотири сторони. За ним відʼїхав чорний тонований Мерс, куди сів його батько.

 — Що це тільки-но було?  — Не розумів. 

 — Одним словом Левицькі. 

 — Більше, щоб я тебе коло нього не бачив! Вважай тобі пощастило, але вдома ще поговоримо. Мені пора на роботу, і так затримався.

Соломія хотіла зупинити тата, сказати, щоб він не йшов, що вона більше не буде і ще тисячу слів лише, щоб він залишився ще хоч на трішки. Сказати, що вона скучила. Але замість цього дівчина лише змогла промовити сухе: “побачимось”.

 — Сооля,  —  пролунало на весь коридор. Це могла бути лише Дінка. Вона повернула голову і побачила подружку  в рожевій сукні,  на височезних підборах, з ідеальним мейком і зачіскою. Вона, на скільки дозволяли підбори, бігла в бік Солі. Це виглядало дуже кумедно, Соля навіть посміхнулася. 

 — Ді!! Ти тут! Як я скучила,  — подруги обнялися,  — ти не уявляєш скільки всього трапилося!

 — Та вже чула. Але чекаю подробиць від тебе. Як ти умудрилась? І ще з ким? З Левицьким?? Колись, між вами щось є? 

 — Звичайно ні, ми домовились бути друзями.

У Діни округлилися очі. 

 — Оце поворот. А що так можна було?

Схопила подругу під лікоть і щось зашепотіла на вухо. Соломія вмить стала червона як рак, тицьнула Діну в бік, засміялася. 

Вони спустилися по сходах до кавʼярні. Соля в джинсах та кросівках і Діна в сукні та в босоніжках. Ді вміла «подати себе», Соломія завжди захоплювалася подругою. У всіх випадках Діна була на висоті  —  красива і доглянута. І зараз, задерши підборіддя вгору, вона йшла за кавою так, наче на вручення Оскару, не менше. 

Хлопці завжди звертали на неї увагу, і їй це подобалось. Вона всюди намагалася бути в центрі уваги, і тягнула в цей “центр” Солю. 

Але з Дінкою вони разом виросли. Їх мами  були найкращими  подругами. Соломія дуже цінувала подругу, хоча де в чому вони були різні. Але їм добре було разом. 

 — Вони обрали столик коло вікна, зручно вмостилися, потягуючи лате через соломинку. 

 — Розповідай, Солю. Скільки можна тягти? 

 — Що саме? 

 — Що, що? Все!