Розділ 17

В кавʼярню зайшли Ромка, Тім та дівчата, вони як завжди попрямували до свого столика. 

У дверях друзі зіштовхнулися з Орестом, він був злий та напружений.

— Бро, ти куди? 

Але Орест нічого не відповів, натомість хлопець дістав айфон і зосереджено щось в ньому шукав.

Раптом Лєра затрималася коло Солі, дочекавшись поки Левицький піде, вона не питаючи дозволу всілася поряд, закинувши ногу на ногу, уперлась ліктями об стіл. 

— Ну привіт, я Лєра. 

— Привіт, — кинула Соля.

— А звідкіля ти знаєш Ореста? 

— А що? 

Солі здалося, що в цих стінах лише про Ореста і розмовляють. Інших тем просто не існує. Після його вибрику з поцілунком, тепер всі кому не лінь обговорюють її по за очі.

— Дивно, зазвичай першокурсниці, ще й новенькі,  поводяться менш зухвало, — продовжувала руда, — ми подібного просто не дозволяємо.

— Хто це ми? Тут закритий клуб чи що? Чого тобі треба? — Вп'ялася бездонними очима.

— Не розумію, що в тобі він знайшов? Шкода, що це ненадовго. Орест імпульсивний та вітряний. Вчора з тобою цілувався, минулої пʼятниці зі мною. Чи ти думала, що особлива?

— Послухай, мені абсолютно все одно на вашого Ореста.  Я тобі допоможу, не потрібно чекати, забирай його собі вже зараз. 

Вона піднялась і впевненим кроком пішла до дверей. 

— Солю, чекай! —  Наздогнав її Тім. 

— Ми ніяк не поговоримо. Як справи? 

Вона глянула на привітного Тимофія , один він серед них здавався їй адекватним.

— Були б краще, якби твій друзяка не переслідував мене.

Вони вийшли до холу. Нарешті Соля видихнула. Вони йшли широкими коридорами, Соломія розглядала фотографії селебріті, що були розвішані на стінах. Вони всі в різні часи бували в їхньому університеті. Хтось навчався, хтось викладав.

— Орест, він взагалі то непоганий, — раптом почав Тім, —  але, якщо він щось намудрує, то тоді тримайтесь всі. Ти б з ним просто спокійно поговорила, повір, він нормальний. Якщо хочеш, звичайно.

— В тому то й справа, що не хочу, — різко відповіла. 

«Знову розмова про Ореста, хоча чого можна було очікувати від його приятеля?»

— Я помітив ти без подруги. Щось сталося? 

— Діна захворіла на вітрянку. Саме зараз, коли вона мені так потрібна, — сумно посміхнулася. 

— Шкода, передавай їй привіт, нехай швидше одужує, — і ще одне, Солю, тут не всі придурки. Якщо щось потрібно —  звертайся, допоможу.

Він провів її до аудиторії, залишив про всяк випадок свій номер телефону. Соломіі було приємно, що хтось турбується про неї, і вона ще раз підтвердила свою думку, що Тимофій гарний хлопець.

Соломія глянула в розклад занять. Ще залишилось «телевиробництво» та й все, можна змиватись додому. 

Якщо чесно, то майже всі предмети  їй подобались, вона із задоволенням виконувала завдання,  і багатьох викладачів залюбки ще б слухала і не один раз. Вона роззнайомилася з одногрупниками, і все більш менш стало налагоджуватися. Крім одного.

Крім Ореста, який слідує по п'ятах і не дає спокійно дихати. 

Левицький не пішов на останню пару, натомість він сів в машину і кудись чкурнув. 

— Привіт, це я, — увімкнув на голосний звʼязок.

— Доброго дня, Оресте. Чим зобов'язаний?

— Мені потрібна інфа про одного чела. Памʼятаю, ти цими справами займався? 

— Так, але ціна виросла. 

— Гроші не проблема, та мені потрібно знати все: де живе, що робить, і навіть з ким спить. 

— Зробимо. 

Ввечері Орест зустрівся з Тімом. Друзі домовились побачитися на набережній. 

— Ти злиняв з пар, щось трапилось? 

— Були справи. Сьогодні я побачив синці у Солі. 

— Звідки? 

— Впевнений, що це зробив її бойфренд недороблений. Як таких довбнів взагалі земля носить? Але я так цього не залишу, — підняв камінець і жбурнув у воду.

— Брате, я щось заплутався, вона тобі подобається чи ти хочеш просто помститися Ніку? Мені здається, Соля хороша дівчинка, не хотілося б щоб її ображали.

— Тіме, повір, якось розберусь. 

***************

Вранці Орест прокинувся від дивних звуків. Хтось голосно розмовляв, здається він чув голос мами. 

Швидко підвівся, натягнув на себе, що було під рукою, піднявся нагору. 

Уже на сходах він чітко чув як сваряться батьки. Зазирнувши у вітальню, він бачив як Алекс Левицький горою височить над мамою. Жінка здавалася зовсім крихітною та беззахисною. Вона йому заперечує, що саме? Орест не міг зрозуміти. Та батько був розлюченим. 

— Ти зараз закриєш свою жалюгідну пельку, а то я тобі допоможу, — замахнувся на неї рукою, - І щоб більше я цього не чув! Тут я вирішую, а ти — пусте місце!

— Що відбувається? — Заскочив Орест. По тривожному обличчі мами він зрозумів, що зараз стане ще гірше. 

— Тебе вчили стукати перед тим як заходить? Чи навіть елементарних речей тебе мати не навчила?!

— Ви кричите на весь дім, я хочу знати чому? 

— Синку, Оресте, не звертай уваги, ми з татом просто розмовляли. 

— Мені не десять років, тому нічого мені замилювати очі.

— Тоді слухай: твоя мати дурепа, яка, а нічогісінько не розуміє, і якби не я, то вона жила б десь зараз на смітнику.

— Не смій так говорити! — Став між батьком та матірʼю, сірі очі палали вогнем, він важко дихав. Мама схопила його за долоню, намагаючись відтягнути від батька, заслонити собою, як в дитинстві. Та Орест вже виріс.

— А я думав в мого сина більше розуму. Ти, щеня, надумав проти мене йти? — Кричав Левицький, підбираючись все ближче до сина, поки вони не зійшлись  обличчям до обличчя, — та я одним дзвінком анулюю всі твої рахунки, і ти зостанешся голим і босим, разом зі своєю матусею, — процідив.

— Так чого чекаєш?! Нарешті я позбудусь статусу твого наступника! Давай, — підштовхнув йому телефон.