Розділ 14

Соломія швидко зайшла до універу. Навіть не встигнувши роздивитися будівлю, яка зовні мала вигляд старовинного замку —  з вежею й важкою вхідною брамою.

Всередині ж все було оздоблено за останніми модними тенденціями. 

Соля просканувала учнівський, пройшла повз охорону,  нарешті опинившись в холі, де було багато світла та простору. До неї відразу підбігла подруга, яка чекала на дівчину й нікуди не йшла.

—  Солю, що він хотів? 

—  Нащо ти мене з ним кинула? 

—  Не кинула, а залишила на одинці, —  не зрозуміла нападу, - видно ж було, що він хоче з тобою поговорити. Я відійшла, щоб не бути третьою зайвою. Хіба ти цього не хотіла? 

—  Не хотіла, -— Соломія зморщила носа, відвернулась. —  вона завжди так робить, коли ображається.

—  Ну Солю, —  канючила Діна, —  вибач, більше такого не повториться, я ж хотіла як краще, —   включила фірмовий жалісливий погляд, схожий на той, що був у кота з відомого мультика.

Соля не вміла довго дутися на подругу, тим паче їй хотілося мерщій все навкруги роздивитися. 

—  А тепер колись. Що хотів Орест? —  Взяла під руку Соломію, вкрадливо зазираючи в очі. 

—  Не знаю, ніс якісь дурниці… Пропонував зустрітися після пар. 

—  Ого! Левицький гукав тебе на побачення! —  Ледве втрималась, щоб не закричати. 

—  Тихо тобі! Не побачення, певне йому щось від мене  потрібно. 

—  Дурненька, кожна друга мріє з Орестом замутити, а ти носом крутиш. 

—  Ти, мабуть, забула, що в мене є Нік? 

Вони підіймалися по сходах на другий поверх, Діна вела подругу коридором, намагаючись випитати як можна більше, поки не почнеться лекція.

—  Це він забув, що у нього є ти, голову тобі морочить. 

—  І ти туди ж, —  зупинилася Соля.

—  Ти про що? 

—  Орест сказав, що Нікіта мене зраджує, —  пішла далі, Діна хутко за нею.

—  Ну подруго, я звісно свічку не тримала, але все можливо. 

Злий погляд Солі попередив Діну, що краще цю тему не чіпати. Тому подруга повернулась до того, що цікавило її найбільше.

—  Так ти зустрінешся з Орестом? 

—  Звісно ні. 

Далі розмову прийшлось перервати, бо вони вже зайшли в кабінет повний студентів. Ді привіталася, хвацько перейшовши до реалізації свого плану - познайомити подругу з усіма. Видно, що Дінка була популярною серед молоді. І вона націлилася на те, щоб подруга від неї не відставала. 

Але Солі було байдуже на всю цю популярність, але ж Діну не переконати. Вона якщо щось вклинить собі в голову, то це пиши пропало.

Та ось до аудиторії зайшов професор в поважному віці, студенти  всілися на свої місця. Дінка підсміювалася над вчителем, шепотіла подрузі на вухо, що він глухий і нічого не чує. Але в свій час був лауреатом Нобелівської премії і тому багато знає. 

Професор привітався і відразу почав записувати щось на дошці. 

Дівчата відкрили зошити, слідуючи за ним.

Через десять хвилин «напруженої» праці двері в аудиторію повільно відчинились, в них з'явилося обличчя Ореста, через мить він уже стовбичив на порозі. Приклавши до губ  вказівного пальця, він попередив, щоб його ніхто не видав. Уважно глянув в натовп.

Лектор все так само писав на дошці, і навіть не звернув увагу, що на його лекцію проник хтось «лівий».

Довкола виникла тиша, потім легеньке перешіптування. Дівчата хутко почали  поправляти зачіски та заглядувати в люстерка.

Соля ж опустила голову, щоб він її не побачив. 

«Тільки не до мене», - про себе повторювала як мантри. Їй стало спекотно, ще й серце колотилось як навіжене.

Дінка тихенько, поки подружка не бачила,  підняла руку вгору, махнувши Оресту. 

Погляд хлопця зупинився на ній. «Все, ціль знайдено». Тихенько піднявся по сходах. Поряд з дівчатами сидів юнак, якому Орест беззвучно дав знак, щоб той пересів, а сам приземлився поруч з Солею. 

Соломія  напружилась як струна. Та вона все так само дивилася на професора і старанно писала конспект. 

Від Ореста приємно пахло дорогим парфумом: не різко, не приторно, а чуттєво - сумішшю дерева та мускусу. 

Верхні ґудзики на його сорочці були розстібнуті. Краєм ока вона побачила на шиї срібний ланцюжок з хрестиком. 

Орест уявив, що саме так вона пише свій щоденник. Всередині стало тепліше.

—  Скучила за мною? —  Заговорив першим.

—  Що ти тут робиш? —  Спокійно промовила, не відриваючись від письма. 

—  Думаю може й мені податися в журналістику? Що скажеш? 

—  Ти прийшов аж сюди, щоб зі мною порадитися? 

—  Так, мені дуже важлива твоя думка, —  нахилився трішки ближче до її обличчя. 

—  Тоді раджу йти звідси поки тебе не засік професор, —   прошепотіла.

—  Ходімо разом? 

—  Ти з глузду зʼїхав!? - Хитнула головою, обрушуючи на хлопця повний зневаги погляд.

—  Добре, злиняємо іншого разу, —  криво усміхнувся, впиваючись в неї гострими очима.

—  Оресте, —  серйозно глянула, —  не знаю як ти, але я прийшла сюди навчатися. Що ти хочеш від мене? 

—  Я тебе задів сьогодні, вибач. 

—  Ти про що? 

—  Про твого Нікітку. Не хотів тебе засмучувати, чесно. 

—  Не починай!

—  Ок, випʼємо  разом кави? - Перейшов до головного. Він і не думав витрачати час на згадки про якогось недоумка.

—  Я вже відповіла, що ні. 

Орест лише посміхнувся, 

—  Дозволиш? —  Показав на гелеву ручку, —  я свою вдома забув, —  ледве втримався, щоб не засміятися. 

Соля мовчки віддала. 

—  І аркуш? 

Дівчина невдоволено глянула. Та він взяв її зошит і вирвав ззаду сторінку.

—  Що? Зошит я теж забув.

Швиденько щось написав, склав аркуш в двоє, підсунув Соломії. Так само тихенько вийшов. 

Дочекавшись поки юнак зникне за дверима. Соля розгорнула аркуш, де було написано: «З мене капучино».