Розділ 2

— Ти чому не відповідав, коли я дзвонив?

— І тобі привіт, тату. Я був з Тімом, телефон  на беззвучному. А що за армагедон трапився?

Варто було Орестові показатися вдома, як його уже чекав невдоволений батько. Він сидів в шкіряному креслі у своєму розкішному кабінеті, зі демонстративно відчиненими дверима. Чоловік зачекав кілька хвилин поки син підійде до нього. Поглядом указав на крісло. Орест вже знав, що це знак про довгу «розмову», яка радше нагадувала іспит чи якийсь допит.

— Знову з тим бідняком водишся? Скільки повторювати, що він не нашого поля ягода!

— Облиш зі своїми ягодами. Тебе послухати, то ми королівської крові. Тім — мій друг. Він єдиний хто дружить зі мною не заради грошей.

— Слухай уважно, —  він налив собі  в склянку шотландського віскі, ми — еліта. Такі як ми керують такими як твій Тім.

— Починається… Ти все сказав? Я не хочу більше це слухати! —  Він різко піднявся зі стільця.

— Сядь! Ти підеш лише тоді, коли я дозволю! —  Наказав, — дочекався поки син знову сяде на місце, продовжив, — отже, ти не впорався сьогодні, клієнти відмовились купувати будинок. Я розчарований, — зробив ковток, — таке дріб'язкове завдання і ти все одно налажав. Мені цікаво, як ти будеш в майбутньому керувати цілою імперією з нерухомості, якщо ти навіть будинок  продати не в змозі?

— Я що, даремно тебе вчу в найкращому універі? Туди, якщо ти забув, прості люди не потрапляють. 

— Як тут забудеш, якщо ти щодня мені про це нагадуєш? Та я не просив тебе цього.

— Ну так, я ж забув. Ти ж, мабуть, мрієш гнути спину продавцем чи підносити тарілки в якійсь забігайлівці? —  Зневажливо шкірився, —  і ще одне. Ти прогуляв цього тижня три пари.

— Знову кураторка нажалілась? Вона ж мені кроку не дає ступити. Хоча не дивно, ти ж купив і її теж.

— Замовкни, щеня! Ти син Левицького, і хочеш не хочеш, а будеш робити те що скажу.

— Що за галас? — На крики зайшла мама.

— Ріто, Не вмішуйся в чоловічі розмови! — Гаркнув відразу чоловік.

Жінка зблідла. Вона співчутливо глянула на сина, опускаючи очі до долу. 

— Ти ще тут?! —  запитав, наче по металу різав.

— Мамо, не переймайся, — втрутився Орест, — ми вже договорили, — розвернувся та вийшов, гримаючи дверима. Він побіг по сходах вниз. Хотів скоріше  щезнути, щоб  не бачити його. 

Спроби матері втрутитися завжди закінчувались  сварками між батьками. Скільки разів він чув від татуся, що забере сина і вона його більше не побачить, що ніякі адвокати їй не допоможуть. Бо Орест — це його власність. І він виховає його справжнім мужиком. 

Нарешті Орест сховався у своє лігво  —  кімнату  на цокольному поверсі. Далі від родичів. Саме там він відчував себе в безпеці, і самим собою. Хлопець сам обрав це місце, по його проєкту був облаштований інтерʼєр.  

Стіни в пастельних тонах його дратували, тому він обклеїв їх яскравими постерами улюблених рок-гуртів — Led Zeppelin та Nirvana. На одній зі стін висіла гітара.

Ліжко, яке спочатку стояло в центрі кімнати, він передвинув в бік до вікна, щоб зробити простір для невеликого музичного куточка. На полиці знаходились збірники вінілових платівок. Це були оригінальні альбоми, деякі з них були лише в одному екземплярі, та вартували немалих грошей.  Навпроти ліжка стояв стіл з ноутбуком, на якому грав плейлист з улюбленою музикою, а також звукова система, яка заповнювала кімнату потужним звучанням.

Орест відразу пішов у ванну кімнату. На його поверсі був окремий санвузол, тому йому не потрібно було підійматися нагору. Він стояв під холодною водою, поки трішки не заспокоївся. «Як же його дратував батько, який просто перекривав йому кисень. Для всіх він Олексій Сергійович — найвпливовіша та найбагатша людина в місті. Тому всі присмикаються перед ним. В ЗМІ — їх родина ідеальна, а він ідеальний батько про якого можна лише мріяти. А насправді — тиран. Якого Орест терпіти не міг.»

— Оресте Олексійовичу, вам вечерю в кімнату подавати? — Почувся голос покоївки. 

— Аню, скільки можна?  Я просто Орест! Ні, я не голодний. 

Він улігся на ліжко, увімкнув телик, через декілька хвилин вимкнув. Все дратувало.

Почав шукати свій телефон.  Згадав, що кинув його в рюкзак, як виходив з машини.

Але крім айфона він натрапив ще на щось. Це був щоденник , він зовсім забув про нього. 

Орест не мав бажання щось читати, тим паче всілякі дівочі штуки його мало цікавили. Але юнаку конче потрібно було чимось відволіктись. Тому він улігся на ліжко і відкрив першу сторінку. 

  Любий щоденнику. Я пишу тобі, бо мені більше нема з ким поговорити. Ні, в мене є друзі, є найкраща подруга Діна, але вони не розуміють мене. Інколи я і сама себе не розумію. 

Після загибелі мами все змінилось. 

Я наче  перестала жити, лише існую. Мене більше нічого не радує.

Я продовжую ходити  в універ, навіть пішла до спортзалу, щоб хоч трохи заглушити свої  думки.

Тато записав мене до психолога. Вона ставить мені дивні питання:  «Що я відчуваю?» Нічого. Порожнечу.

Ми домовились, щоб кожного дня я шукала щось позитивне і записувала. Байдуже що.

Отже, що сьогодні позитивного? Я пережила цей день.

Орест знову наткнувся на фото. Він уважно розглядав незнайомку, але ні, він її не знав. На звороті  був надпис гелевою ручкою: Солю, будь щаслива. Ти заслуговуєш на це. 

Раптом телефон завібрував, він закрив щоденник і поклав в шухлядку. 

— Так, Тіме, слухаю.