Розділ 12

   Знову той самий клуб з дивною назвою, яку минулого разу так і не змогла прочитати. І знову та сама компанія, бо Мія з Денисом відмовились йти, пославшись на свої плани.

   "Я мушу продовжувати, сміливо дивлячись у вічі всім, через кого стала такою! Бо сильна і вже була там, звідки не повертаються. Чого боятися? Того дивного погляду, яким він намагається пропалити в мені дірку?.. Ні, страху не буде!" - раз у раз повторювала подумки, роздратовано дивлячись на Серафима, адже довелося зайняти вільне місце за столиком навпроти них з Веронікою.

   Саме з подібними думками я і погоджувалася на похід в цей нічний клуб. У свідомості, немов спрацював якийсь перемикач. Варто було побачити цей його зухвалий погляд напередодні ввечері, почути ті вдавано-солодкі слова, в яких не було жодного сенсу, як захотілось гордо випрямити спину і сміючись в обличчя виказати все, що нагромадилося за чотири роки. Вже один його вигляд змушував забувати про ту маску спокою і задоволення життям, яку покірно приклеїла до себе після поранення та довести наскільки я змінилась з нашої останньої зустрічі — перестала бути тим об'єктом жалощів, яким він мене уявляв.

   Музика в лаундж-зоні звучала трохи приглушено, тому можна було більш-менш спокійно розмовляти й Вероніка користувалася цим сповна, не даючи мені розслабитися.

   - Фім, я обіцяла Соні знайти їй якогось достойного хлопця. - замислено розмірковувала в голос, тарабанячи нігтями по склянці. - Хто в такому віці сидить вечорами вдома, ще й у вихідні? Може в тебе хтось є на прикметі?

   "Трясця, Ніка! Хто ж тебе за того язика тягне?!" - важко вдихнула, намагаючись стримуватись. Турботлива нова "сестра” ж не винувата — нічого не знає... Лиш хоче як краще, наче в цих чоловіках колись було щось краще?!

   Перевела погляд на свою основну проблему. Могла поклястись, що після цих її слів у очах Серафима мелькнула якась насмішка, але крім цього там була і якась зацікавленість, а це ще гірше. Чого цьому бовдуру знову не вистачало? Вкотре поруч з хорошою дівчиною, але продовжує невідривно та зосереджено міряти мене очима, в той час, коли всі інші взагалі не дивилися в мій бік

   - Минулого разу так і не вдалося. – продовжила свою розповідь Ніка, продовжуючи постукувати по тонкому склі, демонструючи яскравий колір нігтів. – Недогледіла, а наша Соня просто тихо втекла звідси, навіть не повідомивши.

   Ну все, це катастрофа!

   - Втекла?.. – підозріливо прищулився Фім, не зводячи з мене очей. – Коли це було?

   - Ніка, може вже досить?! - спробувала зупинити.

   - Минулої суботи. - усміхнулась і продовжила бесіду, немовби мене не було поруч. - Навіть не встигла вас познайомити.

   Він все зрозумів. Знав, що тікала саме від нього. Захотілось сховатися від того тріумфального погляду.

   -Так в тебе є хтось достойний на прикметі чи немає? - Вероніка все ніяк не вгамовувалась.

   - Достойний… цікаво. - хмикнув і незворушно продовжив: - Достойним завжди потрібно відповідати… – замовк не доказавши та потаємно продовжив, ловлячи розгублений погляд: - Адже ангелом стають лиш для іншого ангела.

   Слова з минулого... Нагадує, хоче показати, що нічого не забув. Навіщо? Намагалась не зважати на здивовані обличчя всіх, хто знаходився поруч, на ту відносну тишу, яку розбавляла лише музика. Як же хотілось взяти склянку і жбурнути її рожевий вміст йому в обличчя. Рука навіть міцніше її стисла, але наткнувшись очима на його ледь помітний шрам нижче скроні, трохи остудила злість, бо це змусило вкотре будувати здогадки, де він його міг отримати.

   - Що це ти мелеш?! – накинулась на нього Ніка, перервавши мої розглядання. – Що за поведінка?!

   Нарешті приходжу до тями й на диво спокійно повідомляю:

   - Не переймайся, Вероніко, мене вже давно не цікавить думка людей, які говорять одне, а роблять зовсім інше. – дівчина здивовано здійняла брови вмить заспокоївшись, а він мав добре зрозуміти мій натяк. Нехай знає, що вже не мовчатиму. Розтягнула губи в дуже милій, як мені здавалося, усмішці й додала дивлячись йому в очі: - Шукати нікого не потрібно — в мене є хлопець, він сам мене знайшов і ти маєш рацію – він ангел... для мене ним став.

   Продовжував зосереджено вивчати, розуміла, що не вірить, саме тому й криво посміхнувся.

   «Чого добивається?» - роздумувала, стримуючи роздратування, низько схилившись над коктейлем. А пам'ять вкотре вирішила побавитись у свою улюблену гру “додай проблем”, зрадливо перенісши в минуле.

   Він писав мені записки. Першу отримала в той день, коли віддав портфель, але знайшла її вже вдома, витягаючи зошити та підручники.Сумнівів не було в тому, хто її автор - лише він називав Світлячком.

   Раніше за мене ніхто ніколи не заступався, тому цей його вчинок став чимось таким особливим, незвичним та навіть лицарським. Та краще б він взагалі нічого не робив залишивши все як є, бо той вчинок став початком невідворотного кінця.

   Після того ще декілька разів отримувала подібні записки, які він передавав школярами, писав щось типу "не сумуй" та постійно називав Світлячком. А я із завмиранням серця дивилась на них з тією міс Барбі й усвідомлювала, що мені на тому місці ніколи не опинитись. Не розуміла навіщо він так поводився, невже не бачив... 

   А перед новим роком мені передали невеличкий пакунок в святковій червоній обгортці з білими сніжинками і блискучим декоративним бантиком золотистого кольору. Всередині знаходився крихітний брелок-іграшка — білий м'який ведмедик та записка: "Світлячок, я дав йому завдання берегти твою усмішку. Завжди носи з собою". І я дійсно носила, як дурепа носила.

   Як же давно то все було… в зовсім іншому житті.

   - Ніка, щось ти давно не влаштовувала свої фірмові змагання. – ліниво протяг Серафим, змусивши остаточно прийти до тями та підвести очі – явно ж щось замислив.