Розділ 6

   Чекаючи на того Тіма, тулилась до стіни, відчуваючи слабкість в ногах. Так хотілося сповзти донизу, але відголоски здорового глузду змушували триматися.  А взагалі цікавий стан: наче все розуміла, усвідомлювала… ну може трішки повільніше ніж зазвичай і язик час від часу втрачав зв'язок із головою (якщо згадати бармена), та на диво, було начхати на все.

   Невдовзі під'їхав і він, розвіявши чудні роздуми.

   Впізнала здалеку, навіть махнула рукою в спробі привернути увагу. Помітив і одразу ж рушив в мій бік. Замилувалась: впевнена хода, світла футболка, принадно виглядала з легкої розстебнутої кофти спортивного стилю… наче. Які стилі в такому стані?!

   Ступила на зустріч невпевненим кроком. Пощастило, оскільки він зреагував швидше і миттю опинився поруч, підхопивши під руку, не дав ганебно гепнутись перед цими мажорами і їхніми модельними ляльками, які тупцювалися перед входом, наче, там медом намазано. Хоча... Можна було б і гепнутись, яка мені до когось справа? Байдуже.

   Не встигла нічого зрозуміти, як він вже обережно опустив на переднє сидіння автомобіля, пристебнувши ременем безпеки, а сам поспішив на місце водія.

   - Тім, ангели такі брехливі... Правда? - раптово бовкнула як тільки він зачинив дверцята і тільки тоді вже усвідомила, що це зайва маячня. Підвела голову щоб спробувати зрозуміти його настрій, борючись із волоссям, яке постійно падало на обличчя.

   - Соня, які ангели?.. – протяг похмуро, зосередивши всю увагу на мені та одразу підозріливо примружився: – Як ти тут опинилася?

   - Сестра Дениса... Я опиралась.

   - Зрозуміло. – зітхнув і рушив.

   Через декілька секунд спокій порушило дзеленькання телефону, який чомусь продовжувала затискувати в руці.

   - Згадали… - пробурмотів незадоволено, помітивши, як на екрані висвітилось її ім'я.

   Натисла "прийняти дзвінок" і з якимсь несподіваним тріумфом обережно піднесла телефон до вуха - мені ж вдалось вислизнути з-під їхнього носа. Ця нова подружка добряче нервувалась та навіть підвищила голос, випитуючи куди я поділася і ще там щось без угаву тараторила... Більш-менш чітко повідомила їй, що вже вдома, чим викликала ще гірше обурення і потік голосних нарікань. Запевнивши, що все добре поспішила вимкнутись. Набридло!

   Відчувала неймовірну втому. Вже навіть клювала носом, але автомобіль зупинився, прогнавши дрімоту. Змучено повернула голову. Наче, знайомий будинок, хоча вони всі схожі, як ті близнюки. Значить привіз додому, йому видніше. Добре хоч не до тих двох...

   Дорога з вулиці до ліфта, після спокійного автомобільного вкачування, вже здавалась нездоланною дистанцією. Навіть було важко уявити як би долала її самотужки. Мабуть, добиралась до під’їзду поповзом... Оце було б видовище для сусідів, а Мія вбила б, якби дізналася. А якщо хтось би ще й зняв відео... О! Стала б зіркою всіх соціальних мереж…

   Ліфт підіймався, викликаючи щось дуже схоже на нудоту, добре хоч третій поверх. Тім міцно притримував, вткнулась носом в його футболку, яка визирала з-за розстебнутої спортивної кофти, так гарно вимальовуючи рельєф… Оце так думки!.. Вдихнула його тягучий солодкувато-ніжний аромат хвої з пряною зеленню, майже не сприймаючи всього іншого і це допомогло. Знову дорікнула собі, бо друга порція однозначно була зайвою. І взагалі така неправильна... замість того, щоб набратися сміливості та зневажливо глянути в пику своєму минулому, взяла і присоромлено втекла. Боягузка.

   Ліфт зупинився. Квартирантка прибула! Майже...

   Наостанок вдихнула, відриваючи ніс від білої одежини Тіма, бо він змушував йти. Добре хоч косметичний відбиток обличчя на ній не залишився. Наче... Навіть придивилась, примружившись. Підвела очі.

   - Такий хороший... Найкращий з них. Де ж ти був раніше?..

   “Трясця, що це найшло?!” - спробувала подумки насварити себе, але виявила, що немає за що - правда.

   - Соня, ступай обережно. - почав повчально, ігноруючи кволу спробу зробити комплімент. - Це ж треба, ще й такі височезні підбори. 

   Опустила голову, зиркнувши на червоні туфлі-мрію. Усміхнулась, виявивши, що мрія ступала брудною підлогою сходового майданчика. Ну як ступала? Скоріше волочилася, не встигаючи за мною, або не поспішаючи додому… а думки все більше плуталися...

   - Тобі взагалі можна таке після поранення? “Брати” аж таку висоту? - продовжив свій дивний допит.  Хмикнув, а я поморщила ніс, згадавши ким він працює. Професійна звичка. Хоча… вони ж інші завдання виконують. Про подібне явно треба думати не в такому стані.

   Мовчала і не планувала відповідати, заледве перебираючи ногами. Зосередилась на туфлях, слідкуючи за тим, якими неслухняними вони стали. Так було безпечніше, щоб знову не бовкнути зайвого. Поки не почула, як він важко видихнув десь над головою.

   - Соня де ключі?

   Дивним чином виявила, що ми вже стояли перед дверима квартири. Почала згадувати.

   - В сумочці. - пробурмотіла кривлячись.

    А де ж та сумочка? Повільно оглянулась, ніби, вона мала бігти поруч, як цуценя. А взагалі цікава думка… і мала би успіх в таких роззяв, як я, особливо в подібному стані. Немає... Чітко пам'ятала, як затискувала її в руці, коли ледь не наступила на того бідолашного собаку, потім витягла мобільний і тримала її під рукою. Коли з'явився Тім, знову взяла в руку. Ну в автомобіль точно з нею сідала, значить десь там і залишилась. І як це мій втомлений, затуманений дикими градусами мозок, зумів провести таке “розслідування”? Навіть хмикнула, звеселившись.

   - Гаразд, відімкну своїми, - починає ритись в кишені, ще міцніше затисши в обіймах однією рукою. - Потім пошукаю твою сумку, мабуть, десь в автомобілі залишилась.

   - Ключі? – промимрила, наче, питальним тоном.

   - Для форс-мажорних обставин. Я ними не користуватимусь, можеш бути спокійна.

   Він же співвласник, чому дивуватись?

   Відімкнув двері, а мій язик вкотре втратив зв'язок з іншою важливою частиною.