Розділ 4

   В квартирі панувала майже сімейна ідилія: розмовляли, сміялись з веселих історій Вероніки, яка переповідала найцікавіші моменти їхнього дитинства, змушуючи свого брата час від часу хмуритись. Зрозуміла, що ця дівчина далеко не подаруночок, хоча судячи зі всього - затятий борець за справедливість.

   - Так, далі за планом – клуб! – раптово вирішила вона, закінчивши чергову оповідь про забавне знайомство Дениса з дідусевою пасікою, фіналом якого стала лікарняна палата і дослівно: "бомбезні фоточки-компромат", зроблені на звичайну камеру.

   І поки три пари очей поволі звикались із здивуванням, викликаним несподіваною зміною теми розмови, Ніка невдоволено скривилась і театрально вказавши на своє вбрання, заповзято продовжила:

   - Ні, ну ви ж не думали, що я так вирядилася лиш для тихих сімейних посиденьок?! Дві години старалась, тепер необхідно блиснути у всій красі перед світом – веселе нічне життя ніхто не відміняв.

   Елегантно обіперлась на спинку стільця, продовжуючи задоволено всіх оглядати, явно в очікуванні бурхливих протестів. Хоча мені, наприклад, було байдуже, куди вона там зібралась – в кожного своє життя і власні розваги. Але не тут то було...

   - А ти, Соня, йдеш зі мною. – направила всю увагу на мене, зрозумівши, що брат вирішив її ігнорувати та діловито додала: - В мене все одно запланована зустріч з друзями. Відсвяткуємо твоє новосілля, як належить. Запалимо цю ніч!

   - Ні. – моє невдоволення лиш підігріло її старання, бо очі весело блиснули, а губи почали розтягуватись в усмішці. Все ж знайшла жертву, з якою можна посперечатись.

   - Так, - протягла повільно, переводячи все в якусь забаву, бо говорила таким солодко-ласкавим тоном, наче до дитини. - Ти якась сумна - треба повеселити.

   - Вероніко, подібні розваги не для мене.

   - Ти підеш і це не обговорюється, а тих двох залишимо, - поставила перед фактом, кивком вказавши на закохану парочку, які час від часу настільки задивлялись одне на одного, що здавалось входили в паралельний вимір, де нікого навколо не існувало. - Їм і так нічогенько живеться... От знову в хмари потрапили. А нам молодим, незаміжнім необхідно розважитись.

   - В мене інші плани. – спробувала відмахнутись, проявивши впертість, але здається, ця нова подружка і чергова «помічниця» не звикла до відмов.

   - А якщо тебе там чекає доля? – вкотре підозріливо усміхнулась, здійнявши брову. – Навіть шансу йому не залишиш? Так легко проґавиш власне щастя?!

  Яка доля, яке щастя?! І ця туди ж! Ніби змовились. Скривилась. Наче, мені недавніх пригод не вистачило.

   - Віриш у нісенітниці? – зробила чергову спробу, важко зітхнувши.

- А ти Соня? У що ти віриш? Десь же має існувати той «саме твій»... поглянь на цих двох – вони всім навколо довели, що таке існує - кохання не вигадка.

  Ті, кого ми обговорювали, нарешті звернули увагу на нас. Виявилося, все ж слухали. І чому, цікаво, навіть не спробували врятувати від неї?! Вони ж в мріях вже, мабуть, і заміж мене видали за того Тіма-Михайла. А Вероніка тим часом натхненно продовжила, знову заволодівши моєю увагою:

   - Так, Соня... відтепер ти моя менша сестричка, про яку так давно мріяла, тому я відповідальна за твоє дозвілля. Беру справу в свої руки і знайомитиму тебе зі столичним клубним життям. Обіцяю буде весело.

   - Вгамуйся, Ніка. Який клуб, які друзі - ти ж без автомобіля? – Денис нарешті зробив спробу пригальмувати цей високошвидкісний потяг, який називає сестрою. – Безпека на першому місці. Забула?

   - Все продумано. – зупинила протест долонею. Так елегантно це провернула, ніби, копіювала британську королеву. І весело стрельнувши очима, запевнила: - Ден, все буде ОК, ти ж мене знаєш, я завжди маю план, тому туди дістанемося на таксі, а звідти нас забере сусід. Спочатку доставимо Соню сюди, а вже потім поїдемо додому.

   - Сусід?.. – Денис з недовірою сканував її тим фірмовим всевидящим поглядом, ледь помітно зіщуливши очі.

   - А... ти ж нічого не знаєш. – махнула рукою, блиснувши яскравим манікюром і почала пояснювати: - Повернувся з-за кордону десь приблизно в той час, що і ти з відрядження і вже встиг відкрити агентство з надання юридичних послуг, причому справи в нього йдуть доволі непогано. Звісно це все не без допомоги впливового татусика, адже простим смертним таке не під силу, особливо в настільки короткі терміни. Проте він все одно молодець – цілеспрямований. – зробила паузу, поморщивши акуратний носик і з наріканням продовжила: - Ден ти взагалі вибився із життя, нічого навколо не бачиш. Тобі не можна в ці відрядження – вони недобре на тебе впливають.

   Він проігнорував її тон і на згадці про відрядження, прилип закоханими очима до Соломії.

   - Більше його ніхто й не відпустить. Знаємо ми, чим подібні поїздки закінчуються… - усміхнулась остання, дивлячись таким самим залюбленим поглядом.

  Її заява звеселила Дениса. На мить навіть здалося, що ми з Нікою заважаємо цим двом, але він одразу став серйозним, жваво глипнувши на сестру:

  - Ніякого таксі, ми з Мією вас відвеземо.

  - Я нікуди не збираюся і мене ніхто не змусить! - повідомила їм рішуче, плануючи стійко триматися до кінця – до власної перемоги.

   Але як виявилося, фінал наступив вже через декілька хвилин, причому то був кінець саме моїх планів, бо подвійна сила «помічниць» виявилася непереможною.

   І через годину я з вечірнім макіяжем, в короткій чорній сукні вільного покрою, їхала на зустріч зі столичним клубним життям, в пів вуха слухаючи невмовкаючу Вероніку, яка прилаштувалась поруч на задньому сидінні, вихваляючись своїми «подвигами». На згадці про те, що вона зазвичай «запалює» танцмайданчик до ранку, скривилась і злегка притулила руку до надійно схованого під післяопераційним корсетом шраму. «Запалити ніч», як того бажала нова подруга, буде неможливо, бо це мій знак «стоп». Насправді я вже поволі відвикала від використання цього аксесуару, слідуючи рекомендації лікаря, але Мія змусила одягти на вечір, до того ж шрам час від часу нагадував про себе. Що стосується Вероніки, то вона не знала ні про поранення, ні про ті події, що до нього призвели - ми втрьох надійно оберігали цю таємницю, уникаючи зайвих пліток.