Погляд, який не забути - очі з прорізі чорної маски.
Несподіваний гість уважно вдивлявся в обличчя, поки я стояла з німим здивуванням, вслухаючись в його спокійне "Привіт". Перед очима пронеслися уривки недавніх подій, але їх швидко розвіяв букет тих самих білосніжних еустом, які з регулярною точністю хтось передавав у лікарню, з'явившись прямо перед обличчям. Нахмурилася, блукаючи поглядом ніжними квітами, так схожими на троянди і не наважувалась їх прийняти чи хоча б щось сказати.
- Знав, що впізнаєш, хотів щоб минуло трохи часу, тому й не з’являвся раніше. – він першим порушив тишу і я знову вивчала його лице. - Бачив, як тоді дивилась... твої очі постійно перед моїми… і та змучена, спокійна усмішка… в такій ситуації. Соня, на моїй пам'яті так ніхто ніколи не всміхався – там не було ні смутку, ні страху. Ти не шкодувала і не планувала боротись.
Міцно вчепилась пальцями в дверну раму. Моє ім’я з його вуст пролунало доволі несподівано, до того ж він знав де живу, але страху чи якоїсь свідомої перестороги не відчувала - він же тоді хотів захистити. Сама зберігала в пам'яті його дивний, прискіпливий погляд, коли зрозумів, що не вдалося...
Швидко розмірковуючи, робила висновки: він брав участь в нашому звільненні, значить на службі в спецпідрозділі «Альфа», який підпорядкований СБУ. Читала, що в їхні обов'язки входить звільнення заручників, нейтралізація злочинних організацій, боротьба з тероризмом, захист важливих свідків. Емблема - тризубець жовтого кольору, утворений двома крильми з мечем посередині, на якому зображений символ служби безпеки з літерою “А”.
Значить «Альфа»...
Почала зацікавлено його оглядати: зростом приблизно, як і Денис, такої ж статури. Мабуть, проходять якийсь відбір, це ж єдиний спецпідрозділ СБУ, явно туди потрапити не так просто, там же і витривалість потрібна, і фізична підготовка, і...
- Впустиш всередину? Або хоч квіти візьми. – перервав мої розглядання спокійний голос.
Схопилась, повністю опам’ятавшись і обережно прийняла букет з його рук, відступивши в бік. Він впевнено пройшов повз і поки зачиняла двері, безцеремонно попрямував в напрямку кухні. Довелось швидко слідувати за ним з явним невдоволенням, викликаним такою нахабністю. Опинившись поблизу невеличкого столу, прилаштованого біля вікна, розвернувся та зосереджено зауважив:
- Ти ж навіть не знаєш мого імені, але так спокійно впускаєш в помешкання.
«Ну звісно. Це ж не я за тобою стежила, - іронізувала подумки. – Злякати планує чи що?»
- То чого чекаєш? Повідом його нарешті. Чи це якась секретна інформація? - сміливо стала навпроти, вловлюючи його парфум з деревними нотами, відтінком свіжої, пряної зелені та хвої. Тягучий, мужній аромат, виражав престиж, впевненість, причому не кричущу, а таку ненав’язливу, легку.
«І коли це я стала експертом в цих парфумах?» – дивувалась сама собі.
- Можеш називати мене Тімом, як і інші друзі.
Обличчя навпроти розслабилось і можна було б сказати, що він планував усміхнутись, але ж ні, просто спокійно розглядав. Взагалі дивний такий вираз...
Значить Тім. Друг. Звісно цікаво,але були більш важливіші теми. Притиснула еустоми до себе і пішла в наступ:
- Звідки ти дізнався, що я тут?
- Не хвилюйся, я ж не якийсь маніяк або схиблений залицяльник, щоб стежити за тобою. – на його обличчі нарешті проступила легка усмішка. - Насправді це я запропонував їм тебе сюди поселити. Квартира моєї родини, - розвів руками, показуючи довкола і помітивши, як округлились очі, продовжив: - Ми з Денисом потоваришували ще під час навчання в академії і як, мабуть, вже здогадалась, разом на службі. Я в нього дізнавався про твій стан, справи. А коли він повідомив, що ти хочеш переїхати від них, а Соломія не хотіла відпускати, одразу запропонував цю квартиру, знав, що вони на це погодяться. – зробив паузу. - Інакше ті двоє б тебе не відпустили.
Це все виглядало занадто дивним. Дуже...
- Навіщо ти це робиш? - не переставала дивуватись, кривлячись, бо зовсім не звикла до подібного. - Яка тобі справа до мене, якщо я навіть не знайома з тобою?
- Відчуваю вину. - відказав взагалі без емоцій.
- Чому?
- Не передбачив, що він намагатиметься тобою прикриватись та спробує втекти, а потім втративши надію… - замовк.
- Але ж не ти в мене стріляв, а саме він.
- Це не зменшує моєї провини. Мусив прорахувати всі можливі варіанти, це ж мій обов’язок, я був відповідальним і не впорався, не встиг.
- Так мало статися. – повідомила тихо і вкотре занурилась в гіркі думки примружившись, бо той постріл повністю змінив життя.
- Знову змусив згадувати. – стримано констатував, повернувши з роздумів.
- Все добре, - запевнила приглушено, розширивши очі. – Мені потрібно з цим всім жити, час вчитись.
- Я допоможу.
“Навіщо?” - безмовне питання, одразу відобразилось на обличчі, адже він поспішив пояснити:
- Соня, мені відомо набагато більше ніж ти гадаєш.
- І що це значить?
- Це моя провина і я зобов'язаний допомогти тобі перебороти наслідки. Тому допомагатиму, підтримуватиму, буду поруч.
“Не здавайся - я поруч” - вражено вдивлялась в обличчя, пригадуючи дивні слова, які чомусь пришвидшили дихання.
Згадала про квіти в руках і щоб відволіктися та приховати від нього емоції, нервово кинулась до шафок, розташованих під поверхнею робочого столу, в пошуках якоїсь вази, прилаштувавши квіти зверху. Відчинивши перші дверцята нічого не знайшла, в другому відділені - теж. Тоді потягнулась до верхньої шафки над столом - і там немає. Раптом він опинився поруч.
- Ось тут має бути. – відчинив дверцята сусідньої шафи і дістав звідти прозору ємкість із гранованого скла.
Ну звісно! Взяла з його рук вазу, набравши води.
- Не хмурся ти так, все буде добре. Можеш мені довіряти. Хіба Денис допустив би до тебе когось неперевіреного?
#3688 в Любовні романи
#853 в Короткий любовний роман
#1718 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 28.12.2020