Пролог

©, Лореін Владислава, 2020

Довірся моїм крилам

Коли життя загубить світанок,
А вічність покличе в обійми свої,
Усмішки й сльози сплетуться в серпанок
Полинуть птахом вільним без болю душі.
І не стане більше сили боротись,
Бо рятівним буде те забуття,
Але голос: “Не здавайся — я поруч!”
Не відпустить назавжди в небуття.

   Знесилено дивилась як поволі згасав світ навколо: тьмянів, затуманювався і поступово переставав існувати. Тільки біль не давав повністю забутись - породжував пекельне полум’я, що розпеченою лавою ширилось всюди, заповзаючи навіть під нігті. А серце вже йшло на рекорди, відбиваючи свій ритм несамовитою пульсацією в скронях.

   Збираючи останні сили, глянула на осередок всього: пляма крові плавно розповзалась білосніжною сукнею, створюючи яскравий контраст. Не хотілось псувати красу — з дитинства пам’ятала, що речі потрібно берегти. Спробувала накрити червону пляму долонями, однак вона аж занадто швидко поширювалась атласною тканиною і в мене не вийшло... знову нічого не вийшло.

   Нафарбовані до невпізнанності дівчата, з якими нас звела ця дивна доля, тулячись одна до одної, перелякано зиркали в мій бік. Все уповільнювалось, плавно провалювалась в безодню, туди де панує спокій. Відчувала, інтуїтивно знала, що десь там, за межами свідомості буде добре, тому й не бажала боротись, хапаючись за краї прірви, щоб втриматись, чіпляючись за життя. Забуття здавалось рятівним — звільнення і я бажала його понад усе, хотілось просто зникнути, вирвавшись з тіла, відсторонитись від дикого болю.

   Сили покидали. Навіть обережний вдих додавав страждань, легше було просто забути про кисень. У вухах досі лунав звук пострілів, один із яких і був призначений мені. Шум, що його супроводжував, не зникав, не розвіювався, а навпаки розростався, бив гарячковою пульсацією в унісон із серцебиттям, знищуючи всі звуки навколо.

   Крізь затуманену болем свідомість, відчула тверду поверхню підлоги й вже втрачала зв'язок з реальністю. Стомлені очі крізь сіру поволоку, пробували сфокусуватись, зустрівшись з поглядом чоловіка у масці, який зробив останній постріл в спробі врятувати, але інший... виявився швидшим.

   Не хотіла йти саме так... ловлячи перелякані, співчутливі погляди звідусіль. Завжди крокувала життям з високо піднятою головою, всі вважали мене веселою і життєрадісною, хоча насправді ніхто... майже ніхто не знав, що приховувала кожна намальована на обличчі усмішка, що дійсно коїлось в душі, бо постійно грала роль. І в завершальні миті не бажала руйнувати створений образ, подарувавши останній «малюнок радості» тому, хто швидко кинувся в мій бік зі співчуттям, адже брови в прорізі маски майже зійшлись на переніссі. Хотілося запевнити його, що все добре – для мене так навіть краще, після чого очі перестали бачити світ. Не бажала все зупиняти – це була остання рана, фінальний акт дивного життя, на стежині якого нічого й не бачила крім нескінченної боротьби з суцільними перешкодами, де лише подолавши одну з них, одразу спіткалася об іншу, але постійно продовжувала, ніколи не здавалась… до сьогодні. І вже не боялась, бо давно нічого не страшить.

   В небеса без вороття... Чи куди там ще стелиться дорога? Байдуже. Гірше не буде.

   З полегшенням віддаючи останні подихи, відмітила, що темрява поволі розвіялась і все навкруги стало нереально білим та світлим. Чистота. Яскраве світло зі всіх сторін засліплювало, навіть дивитися було неможливо і все почало перетворюватися на осяяний дощ. Його кристалики, нагадували крихітні, ажурні візерунки сніжинок... я їх в дитинстві вирізала з паперу, прикрашаючи вікна перед новорічними святами.

   Поки витала в спогадах, яскраві мережки повільно падали переді мною, розбиваючись об таке саме сяйво під ногами, розлітаючись в різні сторони сріблястими іскорками-бризками. Простягла руку, але сніжинка із сяйва дивним чином змінила напрямок польоту, ігноруючи всі закони фізики, повільно віддаляючись та втікаючи. Зловити не вдалося, могла лиш дивитись як повільно падає, розбиваючись кристаликами світла. Все в якомусь уповільненні, наче хтось навмисне хотів розтягнути мить ледь не до безкінечності.

   Тільки тепер звернула увагу, який навколо запах... такий свіжий, прохолодний, як після добрячої літньої зливи, яка очистила від бруду все, даруючи рятівну прохолоду, прогнавши несамовиту спеку і трохи вгамувавши той пекельний вогонь, який змушував тіло палати зсередини. Хотілося глибоко вдихати в себе навколишнє блаженство, але щось не давало цього зробити, легені наче зменшились до крихітних розмірів, якась важкість, ніби, хтось поклав на грудну клітину камінь і він нещадно здавлював, не даючи втілити бажане. Тому рятівну свіжість могла отримувати лише малесенькими порціями, розмірено дихаючи, адже це досі приносило страждання, які свідомість ніяк не могла побороти чи відімкнути.

   Потрібно було якось звільнитись від болю, почала гадати, що роблю не так і тоді перед очима раптово замайорів спогад з далекого минулого — побачила його... того, хто колись дав крихітний промінчик віри, пообіцявши стати янголом за життя, оберігати та бути поруч, але не зміг виконати обіцяне — відступився. Його обличчя таке ж дороге серцю, як і колись... час, наче, застиг в минулому і ми знову підлітки.

   Миттю перенеслась туди до нього в те інше життя, де доля подарувала малесенький шматочок щастя, щоб потім нещадно відібрати абсолютно все, що я любила, вважала неоціненним, рідним і дорогим. Та як виявилось — все ілюзія, яка не повинна займати місце навіть в найвіддаленішому куточку пам’яті.

   Дивлячись в його очі, відпускала біль, звільняючись – він відбирав страждання, загоюючи всі душевні рани всього лиш одним поглядом, а потім усміхнувся, так віддано та щиро і замість пекельного полум’я в місці осередку недавньої муки, відчула лиш приємне тепло. Поруч з ним свідомість охопив спокій, з’явилась оманлива радість – емоції, як при зустрічі з дорогою серцю людиною, якої не бачила цілу вічність. Здавалось, єдине чого йому не вистачало так це трьох пар білих крил... батьки ж дали те дивне ангельське ім’я, тому колись і вважала його земним ангелом… Та насправді вже давно в них не вірю, з того самого моменту, як саме він і зламав віру, знищивши німб, який я була готова носити за ним все життя. Янголи не зраджують та вміють любити самовіддано, тому він більше не ангел… насправді ніколи ним і не був, бо він той, через кого дізналась реальну ціну власної родини, хто зруйнував звичний світ.