11. Лоран

Місто залишилося позаду, він спостергав за цим в дзеркалі. Лоран не міг тихо, не радіти з цього приводу.
Він лише міцніше стиснув кермо й дозволив дорозі забрати його подалі від метушні.

Чим далі він їхав, тим рідшими ставали будинки, дорога та, ліс,  а потім зникли й вони. Камінь та асфальт поступилися місцем землі, дерева зімкнулися над дорогою, і повітря нарешті стало чистим, лісовим.

Запах вологої  кори, хвої, та  холодної води вдарив і ніс. Все настільки знайоме, що на мить йому захотілося заплющити очі. Нарешті він був вдома. 
Лоран видихнув і тільки тоді зрозумів, наскільки сильно втомився.

Він провів у місті трохи менше дня, але по відчуттям,  здавалося, ніби минув місяць. Там час ішов інакше. Швидше. Голоси людей, шум машин, метушня,  постійний рух. Все це лізло глибоко під шкіру не даючи голові перепочинку. Лоран відчував себе виснаженим.

Він звернув із головної дороги на знайому ґрунтовку. Колеса проїхалися по калюжі, забризкавши брудом дверцята. Лоран навіть не скривився. Це здавалось найменшою проблемою, порівняно з тим, що його душа соціофоба пережила в місті.

Через кілька хвилин між деревами показався дах рідного будинку. Нарешті він вдома. Лоран уповільнив хід і не стримав посмішку коли побачив, що паркан був завбачливо відкритий, а в вікнах на кухні горіло світло.  Його  беззаперечно чекали. В грудях стало тепло.  А на губах з'явилась посмішка. Виявляється це дуже приємно коли тебе чекають вдома.

Він загнав машину в гараж,  й заглушивши  двигун ще кілька секунд сидів нерухомо.Тиша після шумного міста здавалася майже неприродною. 
Лоран потер долонею обличчя, провів пальцями по волоссю й нарешті знайшов в собі сили вийти. 
Холодне повітря одразу торкнулося шкіри викликаючи мурахи.Він підняв голову й шумно видихнув уявляючи як напруга міста залишає  його тіло.

Сонце вже сіло, а  вітер ледве ворушив верхівки дерев. Навкруги було спокійно й прохолодно. 
Лоран знаходив в цьому, щось по своєму чарівне. Його найулюбленіша частина доби була саме цей пізній вечір. Коли ще не була ніч, але вже й не був день.
Трохи побувши в своїх  думках, Лоран згадав за основне. Відкривши багажник він дістав звідки купу пакетів. 
"Лише найнеобхідніше"– заспокоював він себе поки ніс це все в дім, по дорозі ледь не перечепившись через свої ноги.

Всередині було тепло і пахло чимось смачним. Запах був  помітним і настільки апетитним, що Лоран вже подумав, що помилився будинком. Відставивши пакунки трохи вбік, він став знімати взуття коли за спиною почувся самовдоволений голос Корвуса.

— Нарешті повернувся, я вже подумав тебе викрали і можна сідати вечеряти самому.

Лоран аж завмер від несподіванки, та між тим в грудях зробилось тепліше. Він підняв голову стикаючись з уважним поглядом Корвуса.
— І тобі доброго вечора, – він усміхнувся йому і слідом вирівнявся, дивлячись в обличчя навпроти, — То, що сьогодні на вечерю?

— Моє безмежне терпіння та  картопляна запіканка, – Корвус ледь не світився з гордості.

— Чудово, це навіть більше ніж те, на  що я розраховував, – не стримав смішка Лоран знову піднімаючи купу пакетів.

— І, на, що ти там розраховував?– небезпечно  звузивши очі,  промовив Корвус складаючи руки перед собою, між тим з цікавістю поглядаючи на нього.

— На хліб і воду,– тримаючи пакети Лоран підняв руки ніби здаючись в полон.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша, далі переосмисливши фразу, Корвус повільно підняв брову.

—Хліб і воду?

— Саме так, – Лоран зберігав серйозність. Хоча нестерпно хотілось сміятись.

—Як би знав, що ти такий невибагливий,  то не стояв би три години біля плити.

Лоран зупинився прямо перед ним і тепер вже була його черга піднімати брови.

—Три години?

—Так три, –Корвус трохи відійшов в бік дозволяючи Лорану пройти на кухню. Він дуже, сподівався, що той зрозуміє, що краще не продовжувати і замовкнути.

— Корвусе, картопля не потребує трьох годин.

—Це була складна картопля. Вона чинила опір.

— Он воно, що,   тепер мені шкода її ще більше, – Лоран прикусив щоку, щоб не засміятись.

—Не смійся. Я міг просто залишити тебе голодним. Вода і хліб ще в силі,– Корвус хижо прищурився, даючи зрозуміти,  що краще не продовжувати.

—Зрозумів,— Лоран уважніше подивився на нього, але Корвус уже розвернувся до нього спиною, прямуючи до кухні.

—Став пакети й іди мити руки, будеш куштувати мої старання, – подобрішав до нього  Корвус. Лоран відчув бажання знову його підколоти, але зовсім не хотілось справді вечеряти хлібом та водою.

—Не цікаво, що в пакетах?! – вигукнув в відповідь Лоран аккуратно опускаючи деякі з них на диванчик в вітальні.

— Переживу, а от їжа охолоне.

—А якщо там щось для тебе?– прийняв ще одну спробу зацікавити Лоран.

—Тоді подивимось після вечері.

— Як скажеш,– Лоран не стримав легкого суму в голосі.

—Я нарахував щонайменше сім пакетів, якщо ми зараз почнемо їх розбирати, я точно помру з голоду першим.

–Взагалі то їх тут 9, – не втримався від уточнення Лоран, відчуваючи як ходить по краю терпіння Корвуса.

— Йди мити руки, інакше я сідаю вечеряти  без тебе!

Взагалі то перед вечерею Лоран першим ділом побажав би помитись та переодягатись перш ніж сісти за стіл, але те з яким натхненням його кликав Корвус не можна було так просто ігнорувати. Тож схопивши ручки пакетів з ласощами  він попрямував на кухню мити руки та сідати за стіл.

— Ну?– промовив нетерпляче Корвус  підсунувши йому тарілку під самий ніс,—Давай вже їж.

Лоран відчуваючи тиск зі сторони,  взяв виделку й нарешті підніс кулінарний шедевр Корвуса до рота.

—Не дивись на мене так.

—Як?– Корвус прищурив погляд.

—Наче зараз чекатимеш моєї оцінки.

—Я не чекаю, – він опустив погляд в свою тарілку. Між тим атмосфера менш напруженішою не стала.

—Чекаєш,в мене відчуття ніби я на екзамені.

— Краще їж мовчки,– в голосі Корвуса було невдоволення.