1. Лоран

Лоран терпляче дочекався, поки вантажники розвантажать покупки, домив останню тарілку й акуратно поставив її на полицю.

День доставки був для нього одним із найулюбленіших. Ще вночі він подумки розподілив, де стоятиме нова лампа для читання, куди пересадить молоді деревця і як розставить новий декор. Сам процес наповнювати дім речами, що створювали затишок, приносив йому майже дитяче задоволення.

Та найбільше він чекав на нові фарби.

Саме заради них Лоран зараз поспішав надвір.

Подвір'я нагадувало склад. Коробки, нові меблі, мішки із землею, запаковані садові інструменти, продукти — усе терпляче чекало, поки він рознесе покупки по своїх місцях.

Лоран задоволено потер долоні.

— Треба вже припиняти ці нічні покупки...

Його погляд зупинився на великій коробці, що стояла трохи осторонь. На ній не було жодної наліпки, логотипу чи навіть напису «верх».

Дивно.

Він не пам'ятав, щоб замовляв щось настільки велике.

Лоран присів навпочіпки й вправно підчепив кришку ножем.

Картон уперто затріщав, не піддаючись одразу. Він натиснув сильніше. Кришка піддалася, відкриваючи зім'ятий пакувальний папір.

Очікуючи побачити що завгодно — від меблів до якогось дивного декору, — Лоран відгорнув папір.

Той голосно зашелестів.

Раптом із коробки показалася людська рука, міцно вхопившись за край.

Лоран завмер.

Кілька секунд його мозок просто відмовлявся пояснювати побачене.

У коробці лежала людина.

І ця людина...

...ворухнулася.

— Ого... — пролунав веселий голос. — Ти, мабуть, не водій?

Із коробки висунулася розкуйовджена русява голова, а за мить її власник легко виліз назовні, ніби подорожувати в коробках було для нього звичною справою.

Лоран різко підвівся й машинально відступив на два кроки. Ніж у його руці опустився, але він і далі стискав руків'я.

— Хто ти?

Хлопець широко всміхнувся, і на щоках з'явилися глибокі ямочки.

— Добра новина — я не маніяк. Хоча зараз це звучить не дуже переконливо.

Він безсоромно простягнув Лорану руку. Карі очі блищали веселим вогником.

— А погана... пояснювати доведеться довго. Та будь впевнений, що я з добром.

Ховаючи здивування за маскою холодної впевненості, Лоран сухо відповів:

— Не треба.

Посмішка незнайомця трохи згасла. Він злегка піджак губи.

— Е...

— Просто забирайся з мого подвір'я. І бажано якнайшвидше. В голосі Лорана звучав холод.

Корвус мовчки опустив простягнуту руку. Посмішка на його обличчі не зникла остаточно, але стала значно стриманішою. Здавалось він звик до відмов.

— Зрозумів.

Він озирнувся навколо, ніби лише тепер по-справжньому роздивився місце, куди потрапив. Двоповерховий дерев'яний будинок ховався серед квітучого саду. Високий паркан відділяв подвір'я від густого лісу, а вузька ґрунтова дорога губилася між деревами.

— Гарно тут.

Лоран нічого не відровів, лише уважніше придивився до незнайомця. Пом'ята сорочка, забруднені джинси, стерті долоні. На тканині темніли плями, походження яких не хотілося вгадувати. Під очима залягли тіні, але всупереч утомі хлопець усе одно намагався всміхатися.

— Якщо закінчив огляд, вихід он там.

Корвус кивнув. Його плечі осунулись, а голова похилилася ховаючи погляд карих очей, що тільки но світились усмішкою.

— Так... проблема в тому, що мені туди не можна.

— Це вже не моя проблема, – в голосі Лорана чулась сталь.

— Поки що– ні.

Лоран відчув, як у грудях починає закипати роздратування.

— Ти виліз із моєї коробки, а тепер пояснюєш, що не можеш піти?

— Якщо коротко... так.

— Неймовірно.

Корвус нервово хитнувся з  пятки на носок. Він уникав гострого погляда,  хлопця навпроти.

— Сам досі дивуюся.

Лоран важко видихнув і схрестив руки на грудях. Непомітно почавши колупати дерев'яну ручку ножа, великим пальцем.

— Маю три секунди, щоб почути причину інакше я викликаю суддів просто зараз.

Посмішка Корвуса остаточно згасла. Він підвів насторожений погляд на Лорана. Зараз від його відповіді залежало власне життя. Тож він  мовчав.Довше, ніж раніше перш ніж виважено сказати.

— За мною полюють.

Лоран навіть не кліпнув. Здається навіть не дихав. Його лице виражало ціле...нічого.

— І?

— Якщо зараз вийду за ворота, далеко не зайду.

Запала тиша. Кожен обдумував сказане.
Вперше від початку їхньої розмови Корвус навіть  не намагався пожартувати.Він просто стояв. Надто втомлений. Зараз він ніби повністю ввіряв своє життя в руки непривітного незнайомця.

Лише тепер Лоран звернув увагу, що  на шиї хлопця темнів свіжий поріз. Так ніби до неї приставляли лезо. Йому  стало не по собі від цього спостереження.

— Це не моя справа, — тихо промовив він.

— Знаю.

— Тоді чому саме я?

Корвус знову опустив очі.

— Бо інших варіантів уже не залишилося.

Лоран скривився. Йому зовсім не подобалася ця відповідь. Тому, що вона звучала чесно. А в  голосі було стільки щирості.

Розцінивши цю тишу по своєму, Корвус зітхнув і зробив крок назад.

— Добре.

Лоран продовжував  мовчки спостерігати за хлопцем навпроти.

— Дякую хоча б за те, що вислухав.

Він обережно обійшов коробки й попрямував до воріт. Лоран внутрішньо обурився. Хіба не буде жодної спроби переконати? Чи якогось жарту на останок?

Він провів його уважним поглядом. Нагадуючи собі «Не моя проблема».Він повторив це подумки ще раз. Саме так.  Це не його проблема. Він і так дає йому можливість зникнути так,  ніби нічого не було.

Корвус уже поклав руку на клямку.

Лоран машинально нахилився, відриваючи погляд від його спини і поправив коробку, яку той ненароком зачепив, вирівняв пакет із землею, що трохи зсунувся, і завмер.

Усе стояло рівно. Лише відчуття всередині– ні.  Його будинок знаходився за сотню кілометрів від міста.  Тут окрім нього та звірів ні одної живої душі.

Він тихо вилаявся собі під ніс.