1

У Ара Сірого, скарбника Передгірного князівства, був просто огидний настрій.

Зрозуміло, ніхто сторонній помітити цього не зміг би: дракон звільна влаштувався у кріслі, розкурив трубку і з властивою йому ввічливістю наказав принести алого чаю з трьома ложками солодкого пилу. Його особистий помічник, однак, дещо спав з лиця і поспішно кинувся виконувати доручення: червоний чай у поєднанні з тиринським тютюном – це дуже, дуже тривожний знак. Для тих небагатьох, хто добре знав пана скарбника.

Ар відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. В затишку печери, що пахне чимось рідним та знайомим, дракон зміг, нарешті, розслабитися і навіть дозволив собі легке зітхання.

У нього була абсолютно нетипова для його виду проблема.

Він ненавидів свою істинну пару.

Іронія в тому, що Ар ще навіть не знав її... імовірно, її. Це була дракониця жіночої статі — з ймовірністю близько шістдесяти відсотків, перевертниця якась іншої видової приналежності - з ймовірністю у тридцять сім відсотків. Інші три відсотки можна залишити на малоімовірні в його ситуації винятки на кшталт пари-людки, пари чоловічої статі або, не приведи Небо, пари-фейрі (ось де кошмар).

Втім, ким би вона не виявилася, невідома особа могла по праву вважати себе унікальною: решта, кого Ар колись брався ненавидіти з таким запалом, довше за пару днів у світі живих не затримувалися.

Скарбник похмуро пообіцяв собі, що при зустрічі, якщо така відбудеться, обов'язково потішить дорогоцінну пару цією інформацією. А потім із задоволенням помилується на ії перекошене обличчя.

Переважно Ару подобалося бути драконом - могутнім перевертнем, живим втіленням повітряної стихії. Він самовіддано любив небо. Воно було йому до душі будь-яким: тремтячим у передсвітанковому зареві, що плаче струменями дощу, сяючим міріадами зірок, розквітаючим яскраво-червоними спалахами заходу сонця... Варто народитися драконом, щоб бути в небі своїм.

Ще Ар любив скарби, навіть більше, ніж інші побратими: для того, щоб відповідати за скарбницю в державі драконів, потрібно бути справді схибленим на своїй роботі. Ар був таким. При цьому він об'єктивно визнавав, що епітети «тіньовий владика», «сірий ляльковод» і «безсердечна тварюка»,

якими його за очі нагороджували придворні, у деякому сенсі виправдані і навіть десь лестили його самолюбство.

Загалом, Ар був драконом-перевертнем і ніколи не хотів іншої долі. Та що там, дивлячись об'єктивно, народитися крилатим ящером було навіть дуже добре: тут тобі бонусом і краса людської подоби, і довголіття, і магія. Ар і сам не міг не визнати, що в банці з таким нудотно-солодкуватим варенням не могло не бути дохлої мухи: закон магічної рівноваги, щоб його.

Для драконів, як і для багатьох перевертнів, цією самою мухою, що надійно прописалася у варенні безтурботного довгого життя, було кохання. Вічне, що іронічно.

Якщо поглянути збоку, то маячня якась. Та в тих же людей тільки за їх короткий вік змінювалося стільки «кохань», що дивом дивуєшся! І тут йде мова про щирі прихильності, що викликають відгук у серці, а не скороминущі інтрижки. Свобода вибору, як вона є...

Драконам пощастило менше. На дошлюбні відносини, на щастя, обмежень не було. Не так страшно. Але зрештою дракон зустрічав, будь вона чотири рази проклята, справжню пару, сумісну з ним магічно. Яку, як передбачалося, неможливо не полюбити.

Про справжні пари складали вірші та пісні, розповідали дітям казки, це був синонім щастя, порозуміння та магічної рівноваги.

Загалом, теоретично звучить чудово, особливо для особистостей мрійливих та екзальтованих. На практиці, однак, все виявлялося дещо складніше...

- Ваш напій, пане. — Шу, хай благословить Небо його завжди приховані рукавичками руки, підніс червоний чай, один аромат якого повертав Ару гарний настрій. Дракон ковтнув обпікаючий відвар і остаточно розслабився.

Шу насправді був скарбом.

— Нумо присядь. — Ар кивком вказав лису на зручний пуф, що був поставлений спеціально для нього. Шу тут-таки вмостився на ньому зі властивою всім представникам його виду недбалою грацією. — Завтра ми вирушаємо з тобою до третьої літньої резиденцію Князя, у маєток Роок. Будь ласка, збери мені речей на декаду і приготуй все необхідне - доведеться знову

пережити Оглядини.

Слуга, як розумний хлопчина, казати нічого не став, але поглянув на Ара з надзвичайним співчуттям.

Більшість драконів, які не знайшли свою пару, були тактильніше за новонароджених цуценят. Вони прагнули потиснути руку при знайомстві, випадково доторкнутися в юрбі до чужої оголеної шкіри в надії побачити, як розквітають ілюзорні квіти. Дотик був способом знаходження пари і, відповідно, частиною культури.

Проте, траплялися й випадки, коли дракон відмовлявся чіпати всіх, хто під руку підвернеться. До цього також відносилися з повагою. Ніхто не мав права нав'язувати доторки, це обмеження у суспільстві працювало майже неухильно.

Як завжди, підступ ховався в цьому самому «майже».

Існував закон, згідно з яким будь-хто, хто підозрює в драконі свою пару, міг вимагати перевірку дотиком. Для цього раз на кілька років проводилися спеціальні Оглядини — пафосний захід, шумний і, на жаль, обов'язковий. Якийсь деревний дракон, що живе у глибинці, за великим бажанням міг ігнорувати цей цирк десяток-другий років поспіль, користуючись відмовками на зразок наказів головного на цих землях чи подорожами. Проте, у князівських наближених такого шансу не залишалося: жменька старих маразматиків, що гордо називає себе Радою Старійшин, стояла на сторожі традицій і ратоборствувала за збереження шляхетних драконових родин. Ну, щонайменше, такі були офіційні причини.