Повний текст

Літо було у розпалі. Високо у небі шугали ластівки, ширяючи попід небом у німому бажанні наздогнати метелика. Сидячи на високому дереві, голосно співала зозуля, ніби перегукувалася з іншими птахами. А посеред степу, уважно вслухаючись у різні звуки, що линули звідусіль, плигав здоровенний сірий заєць, дошукуючись смачненької травички.

Над правим берегом Мокрої Сури, яка розтинала навпіл козацький степ і несла до порогів свої хвилі, розкинулося невеличке село Одарівка. Неначе орох, розсипаний по долівці незграбною господинею, розпорошені були понад річкою білесенькі хатки-мазанки. І стояли вони, обдимаємі вітром та змочувані дощами, так, ніби стояли тисячі років.

На старій, почорнілій від часу лаві, під самою хатою, на остріжку сидів старий дід Оверко. Спирався на свою віковічну палицю-ціпок і мовчки дивився поперед себе, неначе хотів щось видивитися у далечині.

Старий був дід Оверко, дуже старий. Вже й волосся на голові посивіло, і зубів бракувало, і зір був не той, що колись, і обличчя геть посічене зморшками, мов степовими рівчаками. Та тільки дух молодецький у діда залишався, дух, бадьорість та упевненість. І тому сидів старий Оверко на лаві під хатою, глядів у далечінь і мовчазно посміхався у свої довгі сиві вуса.

– Гей, діду! – гукнув сусіда, молодий чорноокий парубок Микола. – А що ви там мрієте? Ходімо краще з нами на війну!

– Нащо мені та війна? – іронічно питається дід.

– Як то нащо? Цар хоче, аби ми німця перемогли! – каже парубок.

– Хе, німця! – всміхнувся у сиві вуса Оверко. – Ми його завжди перемагали, то переможемо й зараз, без мене.

– Переможемо чи ні, а воювати треба, – напосідався сусіда. – Ходімо з нами, чи, може, ви смерті боїтеся?

– Хе, смерті! Та я і вас переживу! – бадьоро відповів старий і продовжив собі сидіти, загадково усміхаючись усьому світові...

Збігає час, швидко пливе він, немов той запорозький човен-чайка, і ніщо не може наздогнати його, як не може і встояти супроти нього – всемогутнього володаря землі та її мешканців. Нема вже сусіда Миколи – склав свою буйну голову на горі Маківка, воюючи проти братів-українців.

Сидить на лаві старий Оверко, дивиться навколо себе і посміхається у сиві вуса – бач, а вже й осінь надійшла. Сивіє степ, жовтіють садки, і готується до зимової сплячки ціле село, що розкинулося уподовж Сури-річки.

Зазирає у дідів двір кум Михайло, поважний чолов’яга, який чимало бачив у житті. Промовляє до Оверка:

– Гей, куме! Революція почалася!

– Ну, то й що? – здивовано питається старий.

– Як то що? Царя – немає! Росії – теж немає! Маємо тепер замість царя президента. Ми тепер рідною мовою розмовлятимемо! – пояснює кум Михайло.

– Хе, рідною мовою! – всміхається у сиві вуса Оверко. – Я нею завжди розмовляв і надалі розмовлятиму!

– Розмовлятимете чи ні, а відстояти це право мусимо, – поважно  каже Михайло. – Так що, куме, беріть зброю та ходіть воювати! Чи, може, смерті злякалися?

– Хе, смерті! Та я і тебе переживу! – весело усміхається старий Оверко, продовжуючи непорушно сидіти та стискуючи у старечих долонях ціпок...

Пливе час, збігає, котиться степом, немов колесо чумацької мажі, що залишає після себе глибокий і безперервний слід. Нема вже Михайла – загинув під Крутами, сконав на матроських багнетах.

Сидить Оверко на призьбі, дивиться у білу, мов молоко, далечінь й дивується: ти ба, вже й зима надійшла!

Заскрипіла хвіртка, загавкав собака – то у Оверків двір зайшов родич, небіж Володька. Високий, широкоплечий, з міцними селянськими долонями та чорним чубом на тім’ї.

– Гей, дядьку Оверко! – гукає родич. – А знаєте, нова влада прийшла.

– Ну, і що мені та нова влада? – здивовано питається старий.

– Як то що? – не розуміє родич. – Таж тепер усі інакше житимемо: ні багатих не буде, ні бідних!

– Теж мені дивина! – сміється Оверко. – Я бідним ніколи не був і напевно вже й не буду!

– Будете чи ні – а воювати за новий лад повинні! – переконує старого Володька. – Ходімо зі мною: гвинтівку вам дам! Чи, може, ви смерті боїтеся?

– Хе, смерті! – регочеться дід. – Та я і тебе переживу!..

То не вітер у полі дме, гасає степом, дерева до землі схиляє та кущі роздмухує. То час швидкий мчить за обрій, немов у своїм стрімкім русі наздогнати когось хоче. Нема вже небожа Володьки, віддав Богу душу у бою проти лицарів Чорного яру.

Сидить старий Оверко на дровітнях, міцно затиснувши у руках свого похилого ціпка, і пильно вдивляється в далечінь. Грайлива усмішка застигла на старечому обличчі – весело діду, дуже весело, бо надворі весна, мов любов красна, а вже надійшла.

Тримаючись за тин, аби від слабини не впасти на ґрунт, зазирає до Оверкового кишла Йосип – брат його менший.

– Оверко! Чуєш, Оверко! – кволим голосом гукає Йосип. – Тікати треба звідси, як є – тікати!

– Нащо тікати? – зачудовано питається сивий Оверко.