Розділ 4. Льодовий танець

— Ти все запамʼятав? — хлопець кивнув. — Тепер повтори!

— Ми разом навчаємось, але ти давно мені подобалася і я нарешті зміг добитися твоєї уваги. Нашим стосункам вже майже два місяці.

— Ти молодець, — я задоволено усміхнулася і розслабилася. — У суботу приїдеш до мене, а звідти разом поїдемо на вечірку.

— Чорний костюм підійде?

— Ох, ні, ти що, на весілля зібрався? — голосно засміялася. — Класичні штани та біла сорочка, нічого зайвого.

— Ну і добре.

— Тоді до суботи, — піднявшись з лавочки, я схилила голову. — Чекатиму тебе в себе о четвертій вечора. Бувай.

Він помахав на прощання і виглядав задоволеним. Від того, що я нарешті залишила його? Не знаю. Влад погодився виручити мене, якщо я допоможу йому з нашою одногрупницею, яка давно йому подобається. А я звісно ж допоможу. 

Ідучи центральною площею, я із захватом розглядала всі декорації міста. Цього року тут добре попрацювали. Всі дерева були вкриті гірляндами, маленькі ялиночки вздовж стежин нагадували про святкові дні. Сніг не падав, але завдяки мінусовій температурі він тримався на дахах торгових павільйонів, створюючи затишну, казкову атмосферу. 

Неподалік ярмарку розташувалася велика льодова арена, де вже зібрався натовп. Сьогодні навіть не пʼятниця, але людей багато. Мене це не зупинило. Мене ніщо не зупинить. 

Коли мені було чотирнадцять, Сашко подарував ковзани й затягнув мене на замерзле озеро, де вчив кататися на них. Більшість часу ми пустували та веселилися, мабуть, тоді я вперше поглянула на нього не як на друга.

Ох, знову ці спогади змушують моє серце стискатися від туги. 

Я підійшла до ковзанки та зайняла своє місце в черзі. Згадати старі часи звичайно добре, але жити у спогадах не хочеться. Потрібно створювати нові.

В черзі я простояла лише хвилин пʼять, бо, на диво, вона рухалася дуже швидко. Мені видали ковзани і я зайшла на арену.

Давно я не каталася, тим більше сама. Спершу було незвично стояти і я трималася бортика, поки ноги нарешті не звикли. Я згадала настанову від Сашка: «Якщо не впевнена у власних силах, то тримайся середини арени, там кататися найлегше.»

Я саме так вирішила зробити та коли наближалася до центру, ігноруючи людей, у мене хтось заїхав і ми одночасно повалилися на лід. Хлопець притиснув мене своєю вагою, але швидко зорієнтувався і відкотився.

— Аліно?

Знайомий голос здивовано гукнув мене і я повернула голову. Ну звичайно це Сашко. Хто ще міг звалити мене з ніг?

— Привіт, Сашку, — швидко промовила я і піднялася на ноги, не показуючи, як важко мені це вдалося. — І бувай.

— Так швидко залишаєш мене? — насмішкувато запитав він і також піднявся.

— Хіба ти не зі своєю дівчиною?

— Дівчиною? — він здавався здивованим, але згодом його лице знову стало серйозним і він додав: — Зараз я сам, як бачиш.

— Рада за тебе, — я фальшиво посміхнулася. — А я вже йду.

І так завжди. Як тільки я забуваю за нього – він зʼявляється переді мною і змушує моє серце вистрибувати з грудей. Всі ці роки я уникала його, за можливості пропускала сімейні вечері та вечірки, аби тільки тримати свої емоції під контролем, бо впевнена, що він відштовхне мене, як тільки дізнається про почуття. Наче зараз мені є що втрачати.

— Почекай, — Сашко наздогнав мене, коли я віддалялася від арени. — Я можу підвезти тебе.

— Не потрібно, — відмахнулася. — Мені не далеко.

— Я знаю де ти живеш і це хвилин двадцять звідси, машиною буде швидше.

— Ні, дякую, — я повернулася до нього та вдавано всміхнулася. — Не хочу мати проблем з твоєю дівчиною.

Швидкими кроками я попрямувала стежиною у напрямку свого дому. Я встигла помітити його здивований вираз обличчя, але не надала цьому значення. Мені потрібно було втекти звідси і це вдалося.