Розділ 2. Сніжна буря

— Ти слідкуєш за мною?

Сашко помітив мене, але я не показала йому свого здивування, коли розвернулася. Голочка ялинки випала з моєї руки, а я так і не встигла загадати бажання.

— Ні, я тут дещо загубила в снігу, шукала, — мило посміхнулася, озирнувшись декілька разів на сніг. 

— Точно, — він завернув очима.

— А ти як тут? Ти сам? — не те щоб мене це цікавило, але я не була проти дізнатися більше про його дівчину.

— Не сам, Аліно, на мене чекають в кафе, — його вираз обличчя став хитрим. 

Моє імʼя з його уст звучало так правильно. І бачити його перед собою так близько, вперше за довгий час, було добре.

— То чому підійшов до мене? — я скривилася, адже мій голос видав обурення, яке наповнювало мене.

— Здалося, що хтось підглядає, — його глузлива посмішка стала помітнішою. — Але раз ти кажеш, що всьому виною твоя згуба, то я піду.

І він справді пішов. Не те щоб я розчарувалася, але я розчарувалася. Його спина залишалася у моєму полі зору, а мозок наче відключився. 

Набравши сніг та зліпивши сніжку, ігноруючи поколювання у долонях, запустила білу кулю в нього. Я не очікувала, що вона долетить, але спостерігаючи, як сніжка розбивається об його спину, я зрозуміла, що зробила помилку.

Вираз його обличчя був страхітливим. Він точно лютував і зараз ніщо не могло захистити мене від його реакції. Повільно наближався, наче хижак, що зустрів здобич, поки я ще залишалася на місці. Нарешті мій мозок прокинувся і наказав тікати звідси.

Бігти по снігу важко, але зараз снігові кучугури – останнє, що хвилювало мене. 

Дихання ставало важким, легені та горло пекли, але відчуваючи його позаду, я не зупинялася. Коли кидала ту сніжку, то навіть не думала про наслідки й що мені робити, якщо вона попаде в нього.

— Далеко не втечеш, — крикнув він надто близько до мене. Це і стало причиною мого падіння.

Майже падіння.

Все відбувалося наче у сповільненому режимі і я вже змирилася з тим, що зовсім скоро опинюся на землі, як міцні руки обхопили мене і втримали.

— Попалась, — переможно наголосив Сашко. 

Він не бачив мого обличчя, оскільки я була спиною до нього, але я відчувала його тріумф.

— Чому ти не дав мені впасти? — все ще бувши в його руках запитала.

— Ох, точно.

Одна мить і я вже на землі. 

Він справді відпустив мене? От же... Та не встигла я додумати свою думку, як щось важке приземлилося біля мене. Швидко перекрутившись, я побачила, що Сашко лежить в снігу.

— Вітаю, ти виграв конкурс на найкраще занурення у сніг, — уїдливо зауважила я.

Хлопець голосно засміявся, струсив з себе сніг і піднявся, подавши мені руку.

— Точно не краще за тебе, — все ще сміючись додав він.

Я схопила його руку і намагалася піднятися, але в останні момент, коли зрозуміла, що мені слизько і я не втримаюся на ногах, потягнула його на себе.

Пройшла секунда і ми двоє голосно засміялися. Це відчувалося, наче ми знову в дитинстві. Влаштували безлад і сміємося, як вперше. Тільки колись було легше. 

Наші погляди зустрілися і щось в його очах змінилося, зовсім на хвильку, бо дуже скоро Сашко піднявся і сказав:

— Я маю йти.

Цього разу я не зупинила його.