Повернення

Перед фінальною урочистою церемонією вони зустрічалися зі своїми сім'ями. Горло Кайо стиснулося від хвилювання. Він згадав день розставання з ними, як він збентежено дивився на батька і чіплявся за матір. Дванадцять років. Дванадцять років він чекав зустрічі з ними, думав про них під час навчання.  

Нарешті їхній стрій увійшов до внутрішнього двору і розійшовся в різні боки. Кайо, залишений сам на себе, пришвидшив ходу, не турбуючись про те, що матиме надто емоційний вигляд. Він снував поміж людей, вдивлявся в обличчя, шукав серед них ті, знайомі, рідні.  

 На мить йому здалося, що поблизу майнув профіль батька. Він обернувся: так і було. Той і мати стояли неподалік, також уважно розглядаючи натовп. Тим самим займався хлопець-підліток біля них: очевидно, брат. Кайо наблизився, відчуваючи пришвидшення серцебиття й усмішку на своєму обличчі. Вони також помітили його, їхні очі розширилися. Він зупинився напроти. 

— Добрий день, батьку, мати, — Кайо спробував вкласти в голос усю теплоту, з якою до них ставився.  

— Вітаю, сину, — відповів батько, — ти тепер справжній воїн. Ми пишаємося тобою! 

— І дуже раді тебе бачити, — додала мати.  

Вони справді дивилися з радістю, але також із легким, очікуваним здивуванням. Адже вигляд Кайо не мав відповідати тому, що батьки уявляли.  

— Я вас теж. 

— Не можу повірити, — продовжала мати. — Ти так виріс і... — вона не договорила і лише похитала головою.  

У Кайо раптом заклалася думка, ніби вона хотіла сказати "змужнів", але збагнула, що це неправда.  

— А це Марк, твій молодший брат, — вказав батько на хлопця-підлітка. Той привітався з Кайо, з цікавістю розглядаючи його. 

Повисла коротка пауза, за якою мати вимовила, простягаючи руки 

— Ну, ходи сюди. 

Він обійнявся з батьками — зараз був той випадок, коли це відповідало поведінці еднійця. Серце Кайо стиснулося від того щастя,  що буває після довгої розлуки. Відсторонившись, він знову усміхнувся. Аж тут зауважив, що здивування на обличчі його сім'ї перекрило всі інші емоції. Що ж не так, подумалося йому, аж тут Кайо усвідомив вологу під своїми очима.  

— Він, що, плаче? — тихо й недовірливо спитав Марк. 

Кайо миттю відвернувся, уривчасто дихаючи. Тільки не зараз, будь ласка, чому це сталося зараз? Невже він настільки погано контролює свої емоції? Невже він лишень на першій зустрічі має стикнутися з розчаруванням? 

Глибокі видихи й рівний шум натовпу, врешті, заспокоїли його думки. Вони все одно мали колись дізнатися про нього правду, тільки він не чекав, що так скоро. Кайо знову повернувся до сім'ї. 

— Маю дещо вам сказати. Я далекий від справжнього еднійця, — твердо промовив він, на мить замислившись, чи не прозвучала ця твердість як гордість. 

Вони на якийсь час застигли в нерішучості. Батько заговорив перший, дивлячись на його значок. 

— Хай так, але ж ти випустився, як хороший учень, а це вже багато значить. 

— Можливо.  

Мати кивнула, втім, її з батьком обличчя не могли приховати розчарування. Марк, без усіляких церемоній, вражено на нього дивився.  

Пролунав дзвін. Настав час урочистостей. Сім'я рушила до входу, Кайо, як усі випускники, йшов попереду.  

Він озирнувся назад, хотівши побачити, які їхні погляди, чи не шепчуться вони про щось, та огляд затулили інші люди. Кайо думав про те, що напевно, його батьки, як і всі інші, очікували, що їхня дитина стане найуспішнішою. І якщо вони насамперед хотіли повернення свого сина як ідеального еднійця, то йому варто залишити бажання повернутися до них в минулому і не шукати близького зв'язку.  Одначе в Кайо все ще теплилася надія, що батьки, як і він сам, чекали зустрічі з рідною людиною.