Довгоочікувана Зустріч

«Довгоочікувана зустріч»

І

- Слухай, ну куди їй в такому віці їхати?  

- Ми вже з тобою це обговорювали… І минулого року, і позаминулого, і поза-поза.., - зітхнула молода жінка і додала, -  Це її традиція. Вона туди їздить щороку. 

Жінка стояла коло плити і щось там чарувала. Судячи по тому, як принюхувався і заглядав її чоловік, то виходило щось дуже смачне.

- Та я розумію.. Традиція традицією.., – поліз чоловік ложкою в каструлю, - Але ж вона з кожним роком старіє. 90 - це вже не жарти. А її в столицю тягне… На зустріч з президентом. 

- По-перше! Бабусі тільки 84! По-друге – це не просто якась зустріч, а перш за все хода від собору до меморіалу і запалювання свічок. І по-третє – страва ще не готова! – при останніх словах вона жартівливо вдарила його дерев‘яною лопаткою по руці.  

- Один біс. В такому віці 5-10 років вже великої ролі не грають. А свічку можна й вдома запалити, раз так дуже кортить. За ті гроші, що вона вбахає в цю поїздку можна весь наш під‘їзд освітити свічками. 
Жінка осуджуючи подивилась на свого чоловіка. 

- Бабусі дуже важливо запалити свічку саме там. Це для неї головна подія кожного року. Кожна четверта субота листопада для неї важливіша за любе свято. І ти сам знаєш чому. 

- Ну тим більше! Нічого страшного не станеться, якщо вона один раз пропустить. Ти ж бачиш, яке в неї здоров‘я…

- Ну тільки не треба так говорити, ніби я не хвилююсь про її здоров‘я. Я просто знаю, наскільки ця подія для неї важлива. І взагалі, вона твоя Бабуся! Чому сам не можеш їй цього сказати?

Мужчина на хвилинку задумався. 

- Тому що, вона тебе більше слухає, – через пару хвилин сказав чоловік. 
Жінка лиш зітхнула. І справді, Бабуся слухала її більше. Важко було зрозуміти, чому саме. Чи це тому, що вона, Таня, завжди вміла вислухати Бабусю, приділити їй увагу, зігріти добрим словом. Чи можливо через те, що її внук, Олег, якраз не вмів цього і ніяк не хотів цьому навчитись. Він ніколи не міг знайти з нею спільну мову. 

Це ще почалось з його шкільних років, коли Бабуся час від часу приїжджала до них погостити. І коли вона помічала, що хлопець мав якісь прогалини в навчанні і вихованні, вона намагалась йому допомогти в цьому, десь якось підказати. Та він це сприймав по-своєму, з негативом. І з того часу Олег і став уникати Бабусю. І продовжував це робити навіть зараз, коли вони жили в одній квартирі, купленій за її гроші. 

Але для Бабусі ці відносини добре компенсувались любов‘ю і повагою Тані. Яка її любила наче рідну. 
А про малу Яночку й годі говорити. Для Бабусі її правнучка була чимось безцінним. Їй було варто лиш посміхнутись, і серце Бабусі  наповнювалось щастям.     

Тому за цих останніх декілька років спільного життя, вони якось звикли обходитись лише словами привітання та інколи колючими коментарями від Олега. 
Та Бабусі, на перший погляд, було й цього достатньо. Вона за цілий день на базарі стільки наговорювалась, що вечором вдома могла лиш слухати. Та і треба було ще тримати запас енергії на вечір. Щоб розказати її правнучці якусь історію перед сном. 

- Не знаю.. Я спробую.., – за мить сказала Таня. - Але мені вчора здалось, що цього разу вона якось особливо налаштована на цю поїздку.. 

- А здогадайся чого? – спитав Олег і тут же сам відповів. - Тому що президент новий! Ось чого!
Через хвилину Олег додав. 

- От же ж заняття на старості літ.. Колекціонувати знайомства з президентами. Ну ти сама послухай, як це дико звучить..!

- Мабуть, ти правий.., – з сумною посмішкою сказала Таня, – Вона ж за всі ці роки майже зі всіма президентами познайомилась. 

- Я поважаю її президентське хоббі, яким би воно не було, але її здоров‘я зараз важливіше. 

Таня була приємно здивована словами Олега. Він ніколи не показував свого хвилювання про Бабусю, навіть іноді складалось враження, що він і не думав за неї взагалі. Але, коли вона місяць тому потрапила в лікарню, то він не міг собі знайти місця. Так турбувався за неї.  

- Ти правий. Треба це якось до неї донести. Але спокійно і без сварок! Чуєш?

- А які там сварки? Не дати грошей і все. Нема грошей – нема столиці. Якраз за ці гроші купимо колиску. 

- Так на колиску ж відклали гроші.., – задумавшись, відповіла Таня.  

- Ну, а за відкладені гроші на колиску можна тепер буде купити ще один пульт до телевізора, – сказав Олег, виходячи з кухні. 

- Ох, який ти махінатор.., – з усмішкою сказала Таня і з сумом додала - А якщо вона не захоче? Я наполягати не збираюсь!

- Шо значить, не захоче? – повернувся Олег.

- Ну, це її гроші. 

- Які це її?

- Ну, зібрані з її пенсії та виторгу на базарі.  

- Ну а цілий місяць в лікарні вона за чиї гроші лежала? – сказав Олег.

- Олег!! – майже крикнула Таня.

- Ну, а що? Я за все життя в Києві був лише два рази! І то, коли возили бесплатно автобусом, – прорвало жовчні труби Олега, - А вона мало того, що прожила там пів свого життя, то ще на старості катається, гроші на вітер пускає..

- Так ось в чому справа? Гроші!? Тобі не соромно??

- Ходить там, як попрошайка. Позорить нас всіх, – продовжував він, проігнорувавши запитання Тані. - Он сусіди тільки й говорять, що бабцю маєм із столичними замашками. 

- По-перше! Бабуся, ніяка не попрошайка! Мав би совість робити такі порівняння. Вона, на відміну від декого, працює і заробляє, навіть в такому віці. По-друге! Вона не їздить туди на якісь столичні тусовки, чи шукати якусь жалібність, чи співчуття! Вона туди їздить, віддати шану тим, кого погубила доля в ці страшні роки...

І тут у Тані почали текти сльози. Намагаючись повернути рівномірне дихання, вона продовжила:

– Як повинен віддавати кожен із нас. Хоча б у себе вдома. Хоча б у себе в серці. Бабуся вірить, що в столиці це місце особливе. І це її справа. І я її повністю підтримую, – заспокоювалась Таня, але тут же починала злитись.