Як ми зможемо вдвох, так і буде.

-Ні, я сам. То дуже особлива для мене людина,  юначе. Дуже. Я на минулий новий рік доручив онуці відправити нашу особливу листівку з поздоровленнями і побажаннями. Онука забула, ну діло молоде. Буває. Так Тамара взнавала через рідню, чи не сталося зі мною чогось поганого. Я був зворушений.  Листівку було відправляти пізно, Вона теж не прислала нічого. Я гадав, що вона образилася. І ось на ці свята вона передає щось. 

-Я, мабуть, піду? Не хочу заважати.- Він зараз побачить, що та  особлива людина викинула його з свого життя. Нащо мені тут бути?

-Прошу, посидьте ще трохи. Старі люди балакучі. Я подивлюся і вам щось розповім. Мені б треба це розказати онуці, але то досвід не для дівчат.

***

Мені стало дуже зле, коли він розрізав обгортку і побачив, що там. А я ж, типу не в темі. Дивився у вікно. Безбарвне небо, жмутики чи то туману, чи хмар розмазані по небі. Точно, як його волосся навколо рожевої старечої лисини з плямами.

Вперше в житті стало страшно. Не смерті. А отакої старості, слабкої, нікому не потрібної, хоч поруч уся сім'я і колеги навідують, і студенти. І остання подруга юності повернула листування, бо не хоче більше прикидатися подругою...

Ото біда. Не хочу так. Що завгодно би зробив, щоб так не було. Але що? 

От є в мене зараз подруга. Чого себе дурити. Не було в мене таких друзів раніше. А подруг і поготів.  І потім не буде.  Отримає диплом, піде на свою фірму, що вже на неї чекає, переїде до бойфренда свого, потім вийде за нього, а може й не за нього.

А я все вчитимусь.

Потім закінчу, по експедиціях їздитиму. Поступово забуду, що хотів знайти скіфський скарб, писатиму всяке вумне, може й підручники.

Може потім  на цій Солі й оженюся, чого б ні. Наші матері про це мріють давно. Гарна пара.

Потім буду таким старим професором, ніхто не впізнає в мені того, хто виграв приз за твіст.

Цікаво, вони твіст танцювати з сусідкою там, на Жабі? Що б в них було, якби цей дідок не спішив брати, що дають? Може б вони разом там жили, були нашими сусідами. І його можна було б впізнати.

А може й ні.  

***

-Подивіться сюди, юначе. Бачите це? - Старий вказав рукою в старечому ластовинні на стос паперів і книг.

-Що саме?

-Це четвертий альбом з п'яти наявних. П'ятий - в ще одного  тодішнього практиканта. І я його не отримаю, бо Сашко не віддасть. Він його онукам показує. А я свій - нікому ніколи. А це альбом дружини,  бачте, який акуратний, бархат ніде не стертий. Теж не відкривала, мабуть. А цей - Міли. Мабуть, часто дивилася.  Але все ж таки прислала недавно.  І написала тільки одне слово. "Вибач". А тепер і Тамара повернула.  Може й гортала, але не часто. цей я їй з Куби привіз. І ще листи мої тут і листівки. Виходить берегла. І вирішила тепер повернути. Невже через ту не надіслану листівку? Передовірив, тепер ось маю. А це ж вона придумала нам зробити таку пам'ять про практику. Щоб посміятися потім, які ми були молоді і дурні.

-Кгм, то я піду, на мене чекають вдома...

-Посидьте ще трохи. Розкажіть мені про Тамару. Яка вона зараз?

-Ну така, мила, проте зразу ясно.що  має  сильний характер. Але не тисне на психіку. Часто усміхається, наче сама до себе. Одяг теплий з білим комірцем завжди.  Розказувала нам про танці на Жабі. А я думав, нащо на живій жабі танцювали. Вона потім так сміялася.

Старий закинув голову і теж засміявся. Наче щасливим сміхом, а в кутиках очей виступили сльози.

-Так, це дуже смішно.  І трохи дивно, що ніхто не пам'ятає нашу Жабу. То ж наче вчора було. Вона була знаменита тим, що там можна було потанцювати танго - буржуазний танець. За танго теж ганяла міліція, але не завжди встигала. Біля фонтана "Самсон" тоді висіла дошка з карикатурами на стиляг.  І часто стиляги там потворно і розпусно  танцювали на тих карикатурах.

Ого, як вдоволено сміється. Мабуть, там і його зображували. Оцей благоліпний дідок бігав від міліції, може вдвох з Тамарою і бігали, ну діла.

Зібрати б ці карикатури. Та вони напевно десь вже є. В старих журналах типу "Крокодилу". Але якби дістати ті. з дошки оголошень.

Немає машини часу.  Тоді можна було б знайти все, що втрачено. До останнього папірця. Зараз, мабуть, вже можна піти нарешті. Слушна нагода, він сміється...

-Так я піду?

-Стій, хлопче. Тут серйозне діло. Я до тебе тепер  буду на ти. Бо ми майже рідня, коли ти знаєш Тамару. Мені треба це комусь розказати. Наче застерегти. 

-Дякую за довіру, та може не варто?  Це ваше сімейне. особисте. Я стороння людина...

-Сядь вже, Миколо. Я тебе з пелюшок знаю, ми ж тут давно живемо. Я ще таке знаю -  моя онука має на тебе серйозні плани.  Одна моя знайома теж колись мала. І зробила те, що хотіла. ЇЇ якась ворожка навчила щось додати у вино чи щось таке.  Вона зараз одинока хвора жінка, не потрібна нікому, навіть синові. Я - одинокий хворий дід при великій сім'ї. Моя дружина теж  не виглядала надто щасливою, помираючи згадувала тільки Сашка і Тамару. Я зараз згадую тільки Тамару. В мене будо дуже насичене життя, я багато поїздив по світу, десятки учнів продовжують мою справу. Начебто поговорюють навіть про мою школу.  Але я не можу заснути вже рік, поки не подивлюся на це фото і не згадаю оте відчуття. Дивись,  правда гарне?

***

Він показав мені фото з альбому. Я й не помітив би його серед інших. Там нічого не відбувається.  Практиканти лежать горілиць на траві під деревом, тіні від віття наче перекреслюють картинку, сонце прямо  над ними, це видно по тінях. Фото трохи пересвічене.

Всі розслаблені. Спека аж відчувається. 

Кралечка у розквіті молодої звабливості закинула руки за голову, широко розплющила темні очі. Красень-мущина поклав голову їй на коліна, він трохи напружений,  дівчина спокійна. Інші  заплющили очі, може сплять. Милота, мабуть.

Я так і сказав. 

-Мило, всіх зморив сон. Вам напевно це допомагає заснути. Гарна афірмація.