Неправильна казка

-То ви режисер? Ні, тепер треба казати - режисерка, пробачте.

-Не треба вибачатися, Миколо. Я до режисерки, мабуть, так і не звикну вже. І я скоріш хотіла бути помічницею режисера. Приборкати казку і завершити її правильно, щоб жити далі вільно від нав'язаних обстаин.

-Яку казку?

-Ви може помічали, що є події або обставини, з регламентованим продовженням. 

-Тобто?

-Ну от є принц,  є сирота-дівчина, і ви вже зразу знаєте, що якісь перешкоди будуть, але потім вони будуть жити довго і щасливо. помруть в один день, а на їх могилах розквітнуть трояндові кущі, в них щебетатиме соловейко. Або царівна-жабка -  і нерозумний королевич спалить її жаб'ячу шкіру. Та в кінці все буде добре і до самої смерті, і після неї теж. 

-Ну так. А в житті воно напевне інакше?

-Якщо б житті воно було інакше, то й казки були б про інакше, Матвійку. Л-логіка.

-Кларисонько, ти щось плутаєш. Люди відрізняють життя від казки.

-Та ти що? Серйозно?  Ти мені що казав тільки-но? Як ти вивчишся на археолога,  їздитимеш у експедиції і знайдеш артефакт цінністю не менше знаменитої пекторалі. Це що, не казка про пошук святого Грааля або принцеси? Ти ж розрізняєш казки від життя, дитттинко?

-Сама дитинка. Це не казка, це план.

-А ти звідки знаєш, що саме так і таке треба планувати? З казок і знаєш. І любив їх на ніч слухати.  А там ніколи не буває так,  щоб герой не знав. чого хоче, і в нього не було перешкод. Бо які  перешкоди можуть бути, коли ти нікуди не йдеш і нічого не хочеш? Казки показують  схеми, що в людях прошиті.  Описують важливі зустрічі, як вони розвиваються і закінчуються. Компрене,  дитя природи?

-Сама така.  Що ти верзеш?

-Малий ти ще. І нічого не вчив, тільки гуляв і насолоджувався свободою. А про таких теж є казки. Про бабку і мураша.

-То не казка, то байка.

-Знову пробіл у знаннях. Всі сюжети байок - вони з античності. І ще тоді їх не придумали, а записали. Вони алгоритми описують. Щоб деякі мамині синочки не винаходили велосипеда, а працювали і виростали до старших менеджерів.

-Не хочу бути старшим менеджером. 

-А будеш, якщо не вчитимешся і забудеш, чого хотів на першому курсі.

-Діти, не сваріться. Краще відповідайте:  Зутрічає хлопець дівчину,  дівчина хлопця, що може бути?

-Ха. Звісно, що.

-Миколо, а вони просто не можуть пройти повз?

-Нууу, так не цікаво. Можуть, але це тоді не зустріч.

-Вони можуть "ясно що". І це перше, що спадає на думку. Але їх можуть розлучити, і вони долатимуть перешкоди. Як в "Сніжній королеві" - дівчина рятуватиме хлопця, або він рятуватиме - як в "принцесі-жабці", або шукатиме з допомогою кришталевої туфельки.

-Ага! Кожна зустріч розглядається саме так. І якщо хлопець і дівчина суджені, то їх тільки смерть розлучить, і то не по-справжньому.

-Гм, ну так. А в житті?

-А в житті ми при зустрічі завжди прикладаємо цю схему. І думаємо: а може це вона або він.

-Тамаро Микитівно, то в футлярі листи від вашого судженого?

От зараз ми це і вирішимо.

***

Я вчилася в жіночій школі після війни. І тоді  саме їх почали зливати з хлоп'ячими.

Ви уявити не можете, що то було. Такого сплеску емоцій вже не відчути. Світ перевернувся. Стало  можливо для хлопців сидіти з дівчатами за одною партою. О, це не описати.

Бідні вчительки. Що вони тоді пережили. Які  в них поз'являлись фобії. Всі чомусь найбільш боялися розпусти.

І вони постійно  розказували про лицарське ставлення до дівчат, про те. що з ними битися не можна, що це майбутні матері і все те, що досі за інерцією розказують, хоча потреби вже нема.

Зараз хлопчики бачать дівчат з дитсадочка. Дівчата ще й самі повчать їх битися, серйозні стосунки. навіть з наслідками в школі між учнями зараз  не трагедія і не диво дивне.

Але то все було потім. А спочатку наївні хлопці повірили, що ми принцеси,  вони лицарі

Мене після  уроків проводжали по черзі три хлопці з класу (і вони побилися. поки встановлювали графік). Все було дуже серйозно. 

Один йшов на руках від школи до самого дому по бульвару Шевченка. Я, задерши носа вгору і заклавши руки за спину йшла попереду, наче так і треба.

Другий приходив до нас вчити уроки, теж ішов на золоту медаль.

Третій показово вицілював голубів і котів з рогатки. Але годував зі мною  білочок у ботсаду.

Через кілька років діти звикли до того, що вчаться разом. Все змінилося. Тільки от білочок досі годують, а вони так само довірливо приймають горішки від людей. 

Та справа вже була зроблена. Я засвоїла, що я принцеса,  мені потрібно в житті далі просто бути принцесою,  як собі її уявляли вчительки, що пережили війну і навіки зосталися без пари. 

Тобто Я повинна гарно вчитися, бути доброю, але принциповою, приносити користь державі, коли виросту. За це мені буде прекрасний принц та білий кінь. Якось так.

Життя налагоджувалося. Було весело.

Як воно сполучалася із користю для держави і ще із танцями на знаменитій "Жабі" в стиляжному одязі, зачісці "віночок миру", а потім - розпущеним по плечах волоссям, як в Марини Владі з "Чаклунки" - хто тепер розбере.

До університету вступити було складно. Але ж в мене золота медаль.

 Мамина кравчиня пошила кілька суконь з трофейних відрізів шерстяних та муслінових тканин та жакетку - на всяку погоду. Мама зажди слідкувала за модою, мала знайомства в Домі моделей, а своя кравчиня була, як мені тоді здавалося, в усіх.

Щось я довго підхожу до головного.

Вчилася я старанно. Нас було три подруги - Я, Рита і Міла. З Ритою ми були однолітки і навіть жили неподалік. Водій її батька іноді підвозив нас під  червоний корпус. Але не часто, щоб ніхто не накатав на нього анонімку про нецільове використання службової машини. Любителів такого жанру було вдосталь.

Ви не уявляєте собі, як тоді обережно люди вели розмови навіть з сусідами.