Довгий сон

Зв'язок із дальніми відсіками знову зазбоїв, якраз коли Степанич та Ден сіли вечеряти.
В маленькій їдальні, яка за сумісництвом слугувала майстернею, контейнери для обідів з підігрівом мирно сусідили з викрутками, тестерами та розібраними приводами «Таргана». Раптово ожила система оповіщення. Жіночий голос — солодкий, наче патока, і холодніший за весну на Плутоні — монотонно почав повторювати: «Увага. Втрачено зв'язок зі складом номер тринадцять. Персоналу терміново відновити магістраль».
На третьому повторі Степанич спокійно доніс до рота ложку з макаронами, прожував, а потім, зачепивши з верстата важкий універсальний тестер, коротко, не дивлячись, замахнувся і жбурнув його в куток під стелею.
Пролунав тріск пластику, сипнув каскад дрібних іскор, і солодкий голос корпоративного ШІ захлинувся на слові «термі…», перейшовши в приємне, майже затишне шипіння спаленої проводки.
— Оце репетує, — прохрипів старий космонавт, повертаючи ложку в термоконтейнер. — Жити заважає.
— Степаничу! — Ден аж підскочив, ледь не перекинувши каву. — Це ж майно третього класу надійності! За псування магістральних систем оповіщення нас...
— Нас не звільнять, Дене, бо наступна зміна прилетить сюди тільки через півроку. А до того часу про це ніхто не дізнається, в хмарі збурення на найближчі місяці — відрізав Степанич і кивнув на тестер, що тепер валявся на підлозі поруч із пластиковими уламками. — Краще підніми прилад. Якщо він вижив — підемо міряти лінії на тринадцятому. Якщо ні — ну, значить, посидимо ще хвилин десять, поки чайник закипить.
Молодий та рудий Ден Папінко ще хотів щось сказати, але змовчав і почав гортати технічний регламент та плани станції «Колиба-273» на планшеті.
— Склад тринадцять... — пробурмотів він. — Степаничу, якщо там протікання магістралі, то концентрація етанольного хроно-субстрату в коридорі зараз критична. Ти ж знаєш, що буває, коли цей космічний «Екстра» виривається з контуру?
— Знаю, — Степанич запхав у кишеню комбінезона старий мультиметр. — Буває ефект горілки «Машина часу». Випив — і вже завтра. Тільки в нашому випадку — вдихнув, і ласкаво просимо у наступний четвер.
— Ви можете не патякати?! — Ден знову підскочив і майже перейшов на фальцет. — Нам на інструктажі чітко казали: молекулярна хмара Sagittarius B2 викривляє просторово-часовий континуум! Саме тому на ній працюють джонт-двигуни! Якщо ми підемо туди без хроно-ізолюючих костюмів, нас викине в кінець місяця. Без виплати добових!
— Дене, костюми в ремонті ще з минулого року, — Степанич підійшов до пульта і звичним рухом поправив важкий гайковий ключ на поясі. — Та й добові нам все одно Петрович урізав. Так що втрачати нічого. Бери інструменти, ліхтарик і пішли. Головне — дихай через раз і не здумай там позіхати, бо застрягнеш у моменті хвилин на сорок.
З кутка майстерні долинуло глухе, металеве зітхання. Бортовий роботизований комплекс «Тарган-200», який до цього мирно стояв на підйомнику, раптом смикнувся. Його гусениці провернулися назад, робот видав серію клацань, а потім знову завмер.
— Бачиш? — підморгнув Степанич, натягуючи старий вицвілий бушлат із шевроном компанії «Алко-Тех Спейс Делівері». — Це він ніяк до тями не прийде після крайнього ремонту. Тоді його накрила особливо концентрована хмара, так і не відпустило бідолашного. Темпоральне похмілля — воно таке, особливо для техніки. Погнали! А ти — за старшу тут!
Триколірна літня кішка, на ім'я Шайба, яка жила на станції, певно, з моменту її запуску, привідкрила ліве око на цю сентенцію, повела вухами й знову заплющилася. Видно, Степанича така відповідь цілком влаштувала, тому він широкими кроками рушив до гермодверей.
Ден відкрив було рота, але не встиг перерахувати всі триста п'ятдесят вісім пунктів корабельних правил, які щойно порушив його старший колега — той уже вийшов із їдальні.
Шлях до складу номер тринадцять був довгим і вів через іржаві сходинки, круглі люки, величезні й темні відсіки, заповнені велетенськими дистиляторами, фільтрувальними системами, гравітаційними помпами та іншим обладнанням, яке дозволяло висмоктувати з простору декалітри та мегатонни сировини ЕТК-96 (Етанолату темпорального концентрованого, на 96 обертів), або Хроно-субстрату С-254, як його величали в документах.
В рекламних роликах компанії про нього казали трохи інакше — називали «космічною живою водою», «абсолютним паливом» та «росою богів». По факту ж мова йшла про особливо чисту та концентровану форму етанолу, що видобували з міжзоряної хмари в ста двадцяти парсеках від центру Чумацького Шляху. Ця речовина дозволяла викривляти простір і час, що й зробило «Алко-Тех» монополістом на ринку галактичних перевезень. Подібну субстанцію раніше знайшли поблизу сузір'я Орла — там її було аж 400 квінтильйонів літрів, але перші джонт-приводи виявилися настільки ненажерливими, що витратили майже все за якісь півстоліття. Втім, за цей час компанії вдалося розвідати нові хмари, і видобуток пішов значно активніше.
В коридорі до складу номер тринадчять де-не-де горіли старі лампи, гравітація працювала через раз і виразно пахло малиною. Все ж таки якась частина речовини просочилася у вентиляцію. Степанич прикрив ніс та рот брудною хусткою, що робило його схожим на зачумленого ковбоя. Ден одягнув єдиний на борту респіратор із часовим стабілізатором (хроно-ізолюючі скафандри насправді були в ремонті аж на Місяці) та намагався дихати у чверть сили.
— Бачиш щось? — голос Степанича в комунікаторі був ще більш хриплим, ніж зазвичай.
Ден мовчки похитав головою. Його комунікатор належав до новітнього покоління і мав передавати не лише голос, а й міміку, рухи та транслювати тривимірне відео. Проте через магнітні й темпоральні поля прилад періодично наввідріз відмовлявся це робити: він зависав і починав гнати в загальну мережу знайдені в архівах станції ролики категорії «майже 18+».
Тринадцятий склад розташовувався ліворуч, а перехідний тамбур до нього прикрашали таблички «НЕ ПАЛИТИ (ВЗАГАЛІ НІКОЛИ)», а нижче, меншим шрифтом: «Пам'ятайте про Sagittarius B2!». Поруч висів старий механічний вогнегасник і ще одна табличка: «ЧАС ПЕРЕКУРУ В РУБЦІ №5 (через 2 км) — не більше 15 хвилин за зміну». Нижче була фарбою намальована кішка, дуже схожа на Шайбу, та щось, що нагадувало дивного гібрида восьминога, людини та дракона. Цей невідомий науці персонаж спав на хмаринках, притискаючи до себе іграшку, в якій можна було вгадати динозавра. Сам малюнок виглядав так, ніби його зробили років десять тому. 
Степанич посвітив ліхтарем на зображення, щось гмикнув собі під ніс, а потім провів променем по колу люка. Послинив палець і підняв його в повітря. Потім дістав із рюкзака з інструментами молоток і почав легенько стукати по металу, прислуховуючись до відлуння. Це тривало хвилин десять.
В результаті цих таємничих маніпуляцій старий космонавт знайшов-таки те, що потрібно — невеличку приховану нішу, вбудовану прямо в обшивку. Звідти він витягнув великий іржавий ключ, вставив його кінцем у непримітний отвір і провернув. Люк важко заскреготав та повільно відійшов убік, відкриваючи прохід.
— А навіщо так? — поцікавився Ден. — Можна ж було з пульта відкрити.
— З пульта довго, — відповів Степанич, ховаючи ключ. — Біометрія, паролі... Не люблю я це. Та й корпорати постійно їх міняють. Краще по-старому, воно надійніше. Та й коли гірники з сусідньої системи прилітали, треба було, щоб ніхто не бачив, як ми…
На цьому Степанич махнув рукою і замовк. Ден уже звикнув до такого. Старий часто розповідав байки, про які ніколи не було зрозуміло — чи це правда, чи суцільним вимисел.
За люком панувала абсолютна тиша, а повітря здавалося густішим, наче прозоре желе з легким присмаком малини. Ліхтарик Степанича розрізав темряву, і перший же його промінь не одразу вперся в протилежну стіну, а наче загруз у просторі, вимальовуючи інтерференційні плями прямо у повітрі. Світло летіло вперед із помітною затримкою, створюючи яскравий конус так повільно, ніби його хтось витискав із тюбика.
— О, пішла тепла вода, — тихо озвався Степанич, пробираючись усередину.
Його слова долетіли до Дена лише секунди за три, причому звук розтягнувся, ставши басовитим і лінивим: «О-о-о-о… пі-і-і-шл-а-а…».
Ден переступив поріг і одразу відчув, як штучна гравітація складу, яка й так ледь дихала, остаточно збожеволіла. Вона працювала ривками та з аналогічним уповільненням. Ден випадково зачепив ногою іржаву гайку, та не відлетіла вбік, а зависла в повітрі. Протягом наступних кількох хвилин гайка повільно, сантиметр за сантиметром, описувала в просторі ідеальну петлю, застигаючи в апогеї, а потім поверталася точно на те місце, звідки її штовхнули.
— Дивись під ноги, фізику, — прохрипів старий. Цього разу його голос наздогнав Дена майже миттєво, бо вони стояли поруч. — Тут час іде шарами. Крок ліворуч — дев'ята ранку, крок праворуч — обідня перерва. Головне, не роби різких рухів, а то наздогнеш власну потилицю.
Ден підняв руку, щоб поправити респіратор, і з подивом застиг. Його власна долоня рухалася з нормальним сприйняттям, але залишала за собою шлейф напівпрозорих копій — запізнілих відображень руки, які танули через секунду. Це було схоже на глюк старої відеокамери або на дуже дешевий наркотичний тріп. Загрози життю не було, але мізки молодого науковця вже починали закипати від неможливості втиснути побачене у звичайне розуміння. При цьому він чудово знав формули, які описували ці ефекти. Але одне діло знати в теорії, і зовсім інше — бачити на власні очі те, що на фізфаку поважно називали «Хроно-резидуальні ехо-формації» та досліджували виключно в симуляторах.
А попереду, в глибині складу, де проходила магістральна труба, виднілося джерело всієї цієї чортівні.
Протікання ЕТК-96 виглядало заворожуюче. З тріщини в контурі не било фонтаном і не капало. Важка, концентрована речовина просочувалася у вигляді великих, ідеально круглих крапель бузкового, лавандового, фіалкового та інших відтінків фіолетового кольору. Вони виповзали з отвору, але замість того, щоб падати чи розлітатися відсіком, зависали щільним гроном, наче гігантські ягоди малини. Найдивнішим було те, що кожна крапля жила у власному часовому темпі: одна пульсувала зі швидкістю серця, інша — застигла намертво, а третя то стискалася, то розтискалася, прокручуючи назад і вперед свої п'ять секунд існування.
— Ну от і наша дірочка, — Степанич вимкнув ліхтарик, бо сяйво хроно-субстрату тепер освітлювало весь відсік м'яким, неоновим світлом. — Сантиметрів п'ять тріщина. Готуй замазку, Дене. Тільки акуратно, не вляпайся руками, бо будеш свої пальці три дні змивати з минулого тижня.
Роботу вони завершили вже опівночі. Магістральна труба була як нова, а ще Степанич та Ден відновили канал зв’язку, який розсинхронізувався через темпоральні ефекти. Через це місцевий ШІ, який контролював склад, щиро вважав, що зараз за бортом епоха наполеонівських війн, а отже, до штатного звіту лишається ще мінімум років триста, тому він просто грав сам із собою в п’ятивимірні шахи.
Ден, за порадою Степанича, поставив штучному інтелекту мат за три ходи, перезапустивши цим старий квантовий комп’ютер і, нарешті, побачив на планшеті ланцюжок зелених вогників. Система повністю прийшла в норму.
Коли вони закривали люк, Ден почав допитуватись у Степанича про гірників, але старий космонавт швидко перевів розмову на інше, порадивши не забивати голову дурницями.
В принципі. він і сам був не проти, бо спати хотілось дуже сильно. Ден потер очі, озирнувся, чекаючи, поки Степанич сховає свій іржавий ключ назад у нішу обшивки. Промінь налобного ліхтаря мазнув по малюнку з восьминогом, що обіймав іграшкового динозавра. Фарба в промені ліхтаря відблискувала бузковими та малиновими іскрами. 
Ден потер очі ще раз. Він точно пам’ятав, що коли вони йшли сюди, ліва частина зображення була ледь помітною, затертою та блідою. Тепер же фарба на ній здавалася свіжою, ба більше — з-під фігурки восьминога виразно виглядала нова, яскрава деталь: маленький трикутник, в який було вписане щось на кшталт петлі Мебіуса, якого, як здалося Дену, раніше там не було. Хлопець хотів було придивитися ближче, підніс пальці до контуру, але в цей момент з коридору долинуло гучне клацання.
— Дене, ворушись, — гукнув Степанич, закидаючи рюкзак на плече. — Чайник уже тричі остиг, мабуть. Погнали, поки нас тут знову якимось «вчорашнім днем» не накрило.
Ден хитнув головою. Видається, справа у хроно-резидуальній та звичайній втомі, та грі світла у фіолетових випарах, які вентиляція поступово витягувала з коридору. Він закинув планшет у сумку, поспіхом переступив коміксний поріг тамбура, і важкий люк із тихим сичанням відрізав тринадцятий склад від решти станції.