1. Будинок

Юлія

Я дістала із заднього сидіння свою переповнену валізу, опустила її на землю і зачинила за собою дверцята. Обійшовши автомобіль, я завмерла на місці, мовчки витріщаючись на непоказний одноповерховий будинок з дерев'яною обшивкою. Ранкове сонце виблискувало в шибах вікон, звідусіль лунав спів пташок, а в повітрі витав запах свіжоскошеної трави та ароматних квітів.

Насправді це краще, аніж я очікувала побачити. Я не бувала у цій місцевості досить довго, відколи мої батьки залишили село і переїхали до столиці, коли мені виповнилося п'ять. Вони були молодими й досить амбітними, щоб залишатися тут й марнувати свій час на сільську буденність. Більше ми сюди не поверталися.

Перш ніж на мене нахлинула б нова порція спогадів, я відчинила хвіртку й потягнула валізу через подвір'я. Коліщатка м’яко перекочувалися зеленою травичкою. Я піднялася дерев'яними сходами та зупинилася біля вхідних дверей з облізлою фарбою, шукаючи ключі. 

Відімкнувши замок, я обережно штовхнула двері. Вони з важким звуком рипнули, від чого я помітно скривилася. Подумки я внесла їх до списку важливих справ, які доведеться вирішити, поки залишатимуся тут. 

Я залишила валізу в невеликому передпокої і пройшла вглиб будинку. Спочатку зазирнула до маленької кухні з білим гарнітуром, а згодом оглянула й решту кімнат.

За будинком доглядали достатньо добре — відносно стільки, скільки він від себе вимагав. Проте легкий запах пилу й цвілі таки закрутився в носі.

Я підійшла до вікна й розсунула фіранки. Кімнату миттєво залили промені сонця, а в повітрі закружляли міріади блискучих пилинок. 

Прибирання — це безумовно хороший метод, щоб відволіктися. Але зараз я воліла б чашку міцної кави та хоч трохи помитися. Довга дорога до селища висмоктала з мого організму всю енергію, і, провівши ніч за кермом, я почувалася досить виснаженою, щоб почати хоч щось робити. 

Але усі мої плани розвіялися вітром, коли я виявила, що води у крані немає. Тобто, вона була, але така холоднюща, ніби я купалася у Атлантичному океані. 

Тож після найшвидшого душу в своєму житті я збиралася розібрати валізу, коли мене перервав телефонний дзвінок.

Побачивши ім'я сестри, я вимкнула звук, відклала телефон і продовжила розпаковувати валізу.

Вона  хоче дізнатися деталі. Перед від'їздом я скинула на неї бомбу, повідомивши, що розриваю заручини зі своїм нареченим і попросила прикрити мене перед батьками. Вона погодилася взяти на себе удар, а тепер був час розплати.

Я сподівалася, що Лея дасть мені час на осмислення. Але вона була занадто вперта і допитлива, тож продовжувала тероризувати мій телефон, допоки я не взяла слухавку.

— Ну, нарешті! — видихнула Лея.

— Пробач, я не чула, що ти дзвонила, — збрехала я.

— Ти обіцяла подзвонити, коли доберешся.

У її голосі не було докору — лише занепокоєння, від якого мені стиснуло в грудях. 

— Знаю, пробач.

— Проїхали. Ти в порядку? Добре доїхала?

Я підвелася на ноги й підійшла до вікна, дивлячись на сад. 

— Так, все добре. Я щойно оглядала будинок і планувала розкласти речі. — Я завагалася, перш ніж спитати: — Як батьки відреагували на…

Слова застрягли в горлі, і я не змогла продовжити. 

Вони напевно були розчаровані. Я розбила їхні мрії про щасливе одруження доньки одним повідомленням — і просто втекла. 

Це був не найкращий приклад хорошої доньки, якою я завжди намагалася бути.

— Вони шоковані, але це мине. Тато питав, де ти, та я йому не сказала.

— Дякую. 

На декілька секунд запала тиша, але Лея порушила її першою.

— Я поки не питатиму, що сталося і чому ти втекла, але просто знай, що мені цікаво.

— Я розповім тобі пізніше. Мені потрібно трохи часу.

— Гаразд, — погодилася вона. 

Згодом Лея від’єдналася, а я продовжила розпаковувати свою валізу, стараючись ігнорувати будь-які думки пов'язані з вчорашнім днем, що вислизали в моїй голові. 

Раптом у двері голосно загрюкали, від чого я мало не підскочила. 

Та що ж це за напасть така. 

Відколи це бажання побути на самоті працює у зворотній бік?

Я чесно намагалася зберігати самовладання. Але після ще одного грюкоту… Я рвучко підвелася й вийшла в коридор. 

Хто б це не був, я збиралася його швидко спровадити й нарешті розібрати свою довбану валізу.

Я відчинила вхідні двері, і мій погляд впав на чоловіка, що стояв на порозі мого будинку. На ньому були світлі потерті джинси та легка картата сорочка.

Побачивши мене, його темні брови зійшлися на переніссі, а щелепи стиснулися.

— Ви — дівчина? — заговорив чоловік, його голос звучав недовірливо й низько.

— Ні, хлопець! — Ніби це не було очевидно.

Незнайомець видав низку прокльонів і бурмотів щось нерозбірливе, тому я вирішила скористатися можливістю й захлопнути перед ним двері, але в останню мить він виставив ногу, заблокувавши їх.

Я шоковано витріщилася на нього.

— Що ви тут робите? 

— Ну, власне, живу. 

— Ви…

— Я власниця будинку, — перервала його й відпустила двері, дозволивши їм відчинитися навстіж. 

Якусь мить він вивчав моє обличчя, а потім погляд карих очей повільно ковзнув нижче. Його зіниці стали злегка розширеними, коли ми знову зустрілися поглядами.

— Ви завжди зустрічаєте гостей в такому вигляді?

Я спантеличено опустила голову, і мої очі збільшилися вдвоє, коли зрозуміла, що стояла перед ним лише в одному рушнику, який ледь прикривав моє тіло.

Я закрила груди руками, ніби це якимось чином мало б допомогти.

— Я хоч не вриваюся до будинку без попередження, — роздратовано відповіла я.

— Якби ви попередили про свій приїзд, то ноги б моєї не було на цьому подвір'ї, — похмуро відказав він.

— З якого це дива я мала попереджати про свій приїзд?! 

— Забудьте. Вам потрібна допомога? — натомість різко запитав він, його терпіння балансувало на межі, як і моє.