Розділ 15

Оскар Анохі прокинувся зі сну й вирішив таки довести свою справу до кінця. Підвівшись із ліжка, він одягнув генеральський мундир, усіяний десятками медалей і нагород, і повільно підійшов до столу. Витяг упаковку сірників.

Потім виклав перед собою яйце, папір і велику трубу. Зім'явши трубу, він загорнув її в папір. Розбив яйце й наказав жовтку, що був усередині, «тікати». У порожню шкаралупу запхнув і папір, і трубку, після чого накрив усе верхньою частиною яйця. Далі підніс сірник — і запалив. Вогонь швидко розповзся по всій поверхні.

— Вийшло! Вийшло! — закричав він несамовито, переповнений гордістю.

Оскар так різко зіскочив із табуретки, що та з гуркотом упала на підлогу, і почав пританцьовувати. Усе життя він мріяв створити сірники, здатні одночасно спалити і трубку, і яйце, і папір. Заради цього він розлучився з дружиною, віддалився від дітей — і ось нарешті досяг свого. Полум'я, що мало таку дивну силу, було його тріумфом.

Та він не встиг побачити, чим усе закінчиться. Чи вистачило б сили полум'ю, щоб спалити вщент усі ці три предмети, бо у його вікно влетів крихітний чоловічок на такій самій крихітній пташці, а за ними — чорна лелека, яка протаранила стіну його будинку.

Вона була навіть більшою за нього, і наступної миті її дзьоб зімкнувся на його шиї — і за мить голова Оскара покотилася підлогою. На його обличчі застиг вираз неймовірної радості, що почав згасати разом з його життям.

Лоріана сиганула до вогнища. Невідомо звідки Імод знав, що всередині одного з найбільших домів, які коли-небудь бачила Лоріана, живе велетень, що підтримує потрібне їм полум'я.

Імод вихопив зі свого човна довгий канат. Неймовірно швидко обмотавши один кінець навколо зап'ястя, він розкрутив мотузку й різко жбурнув її вперед. Край каната, описавши дугу, впав просто в центр вогнища, торкнувшись його.

Вогонь миттєво вхопився за мотузку. Полум'я побігло вгору по канату, мов живий, голодний звір.

— Давай швидше! — крикнув Імод.

І тоді вони полетіли на Зло. Напівгнила чорна потвора, від квітів, що безупинно проростали й загнивали на ній, стала жовто-чорною. Покінчивши з велетом і розшматувавши його тіло, наситивши свою лють, образу, хіть, гнів, заздрість, страх, відразу й біль, вона ринула на Імода.

— Ой йо… — мовила соволюдина, що сиділа на його спині, й злетіла з нього, зрозумівши, що зараз станеться.

Відчувши, що вуздечка більше не стримує його, Зло змінило напрям і кинулося за людо-совою. Перед свідомістю чорної лелеки спалахували тисячі уривчастих, жаданих видінь: у кожному з них сово-жінку без кінця шматували кігтями, палили, обсмалювали, обгризали її кістки…

Муки. Страждання. Жах. Ганьба.

Жахливі воплі, що переходили в пронизливий вереск, заповнювали його розум. Кожна, навіть найменша частинка ненависної полонительки корчилася в нескінченній, нелюдській муці у його мріях.

Та дістати її і втілити свій лихий задум він усе одно не міг. Полум'яний канат, що впав на тіло журавля, змусив вогонь, мов оскаженілий звір, перекинутися на все тіло лелеки. Та скрикнула — від болю, від радості й від горя водночас. Це було те, чого вона і не хотіла, і прагнула.

Не розбираючи шляху, лелека врізалася в іншу стіну, й будинок почав розвалюватися. Імоду й Лоріані ледь вдалося не загинути під уламками, що розліталися в різні боки. Вони навіть змогли підлетіти до соволюдини.

— Не ображайтеся на мене, незнайомий містер та місіс Лоріано… самі знаєте, чому так сталося.

— Так… я не ображаюсь, — відповів Імод голосом, переповненим смутку.

Наступної миті він щосили вдарив веслом по голові соволюдини, і та впала в купу уламків велетового дому.

Вони зупинилися, коли віддалилися від велетового дому настільки, щоб не втратити його з поля зору, але водночас мати змогу вчасно зреагувати, якщо потвора продовжить погоню.

— Не треба, — сказав Імод Лоріані, яка вже збиралася тікати далі, почувши наростаючі стогони з-під завалів. — Вже… все.

Він підвів голову до червоного місяця. Той дивився на них перекошеною усмішкою — не лише від злоби, а й від неймовірної втоми. Тріщини вкривали вже всю його поверхню.

З-під уламків почали виповзати десятки рук — брудних, різних за кольором і формою. Тіло лелеки більше не могло стримувати Зло. Воно кричало, стогнало: шматки тіл людей і тварин, сплетені в єдину потвору. Одна частина намагалася повзти до них, інша частина намагалася цьому завадити. Одна частина, вхопивши уламок дому, била ним сама по собі, ніби прагнула вирвати власну плоть; інша — намагалася цьому завадити. І так без кінця.

Це тривало, поки сам простір не розколовся, а земля не почала поглинати його в інший світ. Зло водночас намагалося вибратися — і завадити собі. Одні частини тягнулися до краю провалля, формуючи нові кінцівки, інші — чіплялися за них, стримуючи.

Бо Зло ніколи не мало тих, кому хотіло б зробити добро — навіть самому собі. Можливо, якби вся ця потвора діяла злагоджено, її ніхто не зміг би зупинити, адже зло живе в кожній душі. Але цього ніколи не станеться — бо зло є зло.

Розкол ширшав — і Зло зникло з цього світу.

— Непогано… — сказав місяць. Його потріскана поверхня почала осипатися і падати на землю.

— Дякую, — відповів Імод холодним голосом, і бог-мучитель розірвався на скалки по всьому світу. Кожен у світі бачив, як червоне каміння падає по всьому світу. Подекуди воно падало в далекі, не заселені ні людом, ні звіриною місця. А іноді знаходило живих і творило лихі-прелихі речі з гарними людьми.

— Він помер? — запитала Лоріана.

— Помер? — Імод був щиро здивований. — Ні… він сам той, хто передбачив творцю цього світу зробити смерть, тому він лише перестав існувати для цього світу… Напевно, можна назвати це смертю… але не зовсім.

— Він сам себе зруйнував, випустивши його. Не може бути такого, що він не знав про те, що буде знищений, коли відкриє злу дорогу в наш світ.