Розділ 14

На щастя, Імоду   траплялися їстівні  грибочки. Деякі він з’їдав одразу, а інколи кидав усередину свого човника — і там вони проростали навіть краще, ніж на землі.

Якось він і сам не підозрював, що тікає від трьох переслідувачів — топотунів. Це були велетенські істоти з маленькими ручками й величезними ногами, якими вони тупотіли так сильно, що, здавалося, здіймався землетрус. У передній частині тіла все відводилося голові: шиї не було, як не було й голови на плечах — вона, як я вже казав, росла просто на тулубі, а спину вкривали панцирі, немов у мокриць.

— Стійте, пане Імоде, стійте, зачекайте! — гукали вони йому.

Насправді ці створіння не хотіли завдати карликові шкоди, а прагнули розповісти йому про Шмигля і Шмагля. Та ноги карлика не зупинялися, несучи його вперед — до своєї мети.

Топтуни за один крок долали відстань у десять кроків карлика, а він за той самий час пробігав цілих тридцять. Вони мчали через річки, через урвища, крізь ліси, зносячи десятки ялинок і сосен. Дерева боляче впивалися в тіла топотунів, і ті трошки поплакували — зовсім трішечки, адже їм було боляче.

— Почекайте… — заплакав найближчий до Імода топотун, коли його нога випадково оступилася над проваллям і він упав.

Інші намагалися його підняти, та Імод уже віддалився так далеко, що вони не знайшли б його, навіть якби побігли вдвічі швидше, ніж тоді — коли, ще невтомлені, щойно кинулися за ним навздогін. А коли всі це зрозуміли, то заплакали. Усі. 

Звучала насправді  та історія яку вони так хлотіли розповісти йому  так 

Шмигль Шмагля терпіти не міг

Вважав його повним занудою

А Шмагль  в свою чергу Шмигля 

Називав балаболом

Вони йшли  по доріжці що в'ється далеко 

Де повітря пахло учорашним вівторком гарненьким (не позавчорашнім!)

І кожен удавав, що той, хто поруч — не він,

Що іншого — зовсім нема, наче в сні.

Але ліс ставав все  гуще і гуще 

Та тіні плясали лезгінку

А десь вдалені загигикав Тумбум 

Відчого у обох мурашки по шкірі пішли

Але ось Шмигль оступився і ледь він не впав 

У яму де час  йде вверх ногами

Та Шмагль схопив  вухо  Шмагля велике (Випадково!)

Та сказав голосом тихим 

–“Послухай но брат по біді 

Давай я розповім тобі будову всесвіту 

Вона розумієш містить  три “Пфир!”

Та чотирьох с половиной “бреньк”

Шмигль моргнув — і вуха — сторч,

Відповів із недовірою, криво:

— Та я ж думав, що рівно  їх сім  — точно так,

Але, схоже, злегка не був правим я, дивно. 

Сіли на камінь (що вчора кущем був),

Сперечатись: скільки ж буває «чому»?

Шмигль кричав: — «Чому» — це парне число!

А Шмагль кричав: — Було воно лиш зеленим — от тобі й ну! 

І з того часу — вони нерозлучні,

Мов ліва п’ята та праве вухо — незвичні. 

І хоч сперечаються  ті щодня, Та вже не  хочуть один без одного ані кроку ступити.

І якщо Імод попросить історію

Розкажіть йому цю

Про двух заклятих ворогів 

Що знайшли один одного 

У ямі де час йде догори дригом

Але карлик, минувши ліс, пройшов преріями.Це було безкрає море трав, що сягали йому до грудей, а іноді й до макітри його голови, через що, якби він точно-точно не знав, в якому напрямку треба йти, то загубився би настільки, що вийти звідти вже не було можливості. Високі стебла ковили та тонконогу стояли рівно, гордо, наче військо перед оглядом, і під вітром хилилися повільно, плавними хвилями, що тікали до самого обрію та  жодного разу він  не почув співу жайворонка, що мав би дзвеніти десь високо в небі. Жоден коник не вискочив з-під ніг, тріскочучи сухими крильцями.
Ні людини, ні тварини, ні комахи… ні людини… щоправда, ні. Все ж таки, я трохи бешу — він одного дня зустрів величезного пацюка, чиє хутро сильно облізло, який підганяв величезного чорного цапа, що тягнув величезний віз, на якому стояла гільйотина.

— Швидше, швидше, брате мій! — кричав пацюк. — Нам треба дібратися, дібратися і покарати кожного з нечесних. Поганих, поганих людей.

— Я ста.а.а.ра.а.а.юсь, бра.а.ате.е.е… — проблеяв цап.

Ті навіть не помітили, як біля них прошмигнув карлик. Той лише трохи подивився на них, перш ніж, повернувшись, піти далі. Але потім розвернувся і побіг до них.

— А… вибачте, а.. — Він легенько схопив за хутро козла, і той повернув свою голову до карлика, зупинившись.

— Брате, їх, їх, брате, що ти робиш?!! Я ж сказав, що… — та він змовк, побачивши, хто схопив хутро козла. А карлик, зрозумівши, що вони обоє його помітили, запитав:

— А де всі? Я тут ходжу декілька днів і все ще не натикався на жодного мешканця цього лугу. Де вони?

— Так вони ж усі на святі, на святі! — проговорив пацюк.

— І       н.а.а.а.ас         ту.у.у.уд.и.и.и.и за.а.апро.о.о.си.и.ил.и.и… — проблеяв цап, тряхнувши своїми плечима. — Стр.а.а.ач.у.у.ув.а.а.а.т.и.и  п.о.о.г.а.а.а.ни.и.и.х         л.ю.ю.ю.де.е.ей.

— Бо свята не обходяться без страт. Це всі знають, — сказав пацюк, перш ніж почав бити по боках цапа, вимагаючи, щоб він пришвидшився. І чорний козел так і зробив.
А Імод же повернувся до своєї подорожі.

І ось, коли сонце вже почало схилятися до заходу, а тіні від стебел стали довгими й тонкими, наче пальці старих відьом, Імод побачив попереду щось, що спершу прийняв за далекий гірський хребет дивної форми.

Та що ближче Імод підходив, то чіткіше бачив: це були кістки.
Величезні, білі кістки. Кістяк лелеки таких розмірів, що навіть велетні, яких він бачив раніше, здалися б поряд із ним комахами. Жабоборець. Той, що колись з’їдав так багато жаб, що майже винищив їх у всіх можливих і неможливих краях.

Його ноги були ніби стовпи, що, якби стояли, могли утримати на собі цілу країну, — да що там, кожна кістка була гігантською білою колоною. Кігті, довгі як мечі велетів, що вбивали таких самих велетів. Ребра, що простягалися від хребта, нагадували арочні мости зруйнованого міста, а сам хребет був гірським ланцюгом, який повільно зникав у далечині.
Імод торкнувся кігтя долонею, щоб потім забратися на нього і почати сходження.