Розділ 13

Коли велет уже пофарбував небо в нічний колір, гарна пташка Лоріана проклюнулася з висоти й опинилася над столицею. Замість шести зубців корони міста тепер лишалося лише три.

Дракоравлик стояв біля стін, і армія його дітей уже проникала всередину.

Чорна мушля впиралася в одну з башт, ламаючи її, мов суху гілку. Камінь сипався вниз цілими плитами, розчавлюючи лицарів і городян. З-під черева, між складками м’якого тіла, все ще здригалися людські руки: одні хапали повітря, інші стискали мечі й списи, вбиваючи тих, хто підбирався надто близько, а треті намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися.

Полум’я виривалося з його пащі суцільним струменем, перетворюючи  людей на попелище.

Внизу було справжнє пекло.

Равлики — великі й малі — повзли вузькими вулицями, затиснутими між будинками-шпилями. Деякі застрягали в проходах і ставали легкою здобиччю для лицарів: їх засипали сіллю або розколювали панцирі ударами зброї. Та равликів було надто багато. Вони просувалися вперед, тиснучи захисників самою масою своїх тіл.

Втрати були жахливими. Лицарі гинули десятками, равлики — сотнями. Їхні панцирі тріскали під ударами, слиз кипів від солі, а вулиці вкривалися калюжами слизу й крові, роблячи бій ще слизькішим і хаотичнішим.

Равликолюди дерлися сходами, чіпляючись за перила, вривалися у вежі, мов солдати. Вони билися люто, вбиваючи воїнів і заливаючи вежі людською кров’ю. Та лицарі чинили гідний опір: стріли впивалися в їхні тіла, мечі розтинали м’які морди, а сіль роз’їдала голови.

Втрати були великими з обох боків. Лицарі падали — отруєні кислотою чи розчавлені. Ряди равликолюдей рідшали ще швидше, але їх було більше, і натиск не слабшав. Захисники трималися, відбиваючи атаку ціною крові й виснаження, бо ворогів здавалося безліч.

Лоріана зависла в повітрі просто перед величезною головою — матір’ю і водночас батьком усіх цих равликів, адже вони були гермафродитами. Зелено-золоте сяйво оперення папуги ара відбивалося в блискучих чорних очах чудовиська.

Дракоравлик не припиняв битися навіть тоді, коли Лоріана звернулася до нього напряму, запитавши, що він робить. Він продовжував рухатися, ламати, палити й давити, не зважаючи на лицарів, які намагалися протидіяти йому, попри його титанічні розміри.

Та зрештою він повернув голову до папуги. Його голос прогримів так, ніби долинав з надр землі:

— Король цього королівства готує з моїх дітей ескарго по-бургундськи. З часниковим маслом, петрушкою й білим вином. А ще — ескарго а ля провансаль, з оливковою олією, помідорами й травами. І навіть тих, що менші, — просто варять у бульйоні з оцтом і спеціями. Його кухарі — ті, з тілами в чорно-білу смугу, зебровані, як кажуть люди, — уже розставляють тарілки не тільки для них, а ще для його дружини і його діточок. Він їсть моїх дітей, Лоріано. Жере їх, наче делікатес…

Якийсь час вони дивилися один на одного, не відводячи погляду.

— Не мені тебе судити. І не мені відповідати за наслідки твоїх дій. Я просто хочу знайти Імода.

— О, я його бачило, — відповів дракоравлик, показуючи однією зі своїх рук, що росли на животі, у той бік. — Там ми з ним і зустрілись.

— Дякую, — сказала вона й уже полетіла в ту сторону, та не встигла зробити більше чотирьох змахів крил, як равлик її гукнув.

— Ти ж знаєш, що це буде його кінець, — сказав він тихіше, але Лоріана все одно почула. — І я кажу не про короля, а про карлика. Коли той зробить те, що хоче зробити… його самого не стане.

Він сказав неймовірну дурість, бо так кажуть тільки ті, хто не може бути володарем історії, таким як я, але я відволікся. Та, дивлячись в очі равлика, пташка відповіла:

— Всіх колись нас він спіткає, і якщо він хоче їх зупинити перед тим, як… то я не буду його зупиняти.

— Не мені тебе судити. І не мені відповідати за наслідки твоїх дій, — равлик розреготався, знаючи, що саме ці слова  раніше сказала його співрозмовниця

Лоріана не відповіла. Вона лише різко змахнула крилами — і зникла вгорі, прямуючи туди, де, вона знала, Імод уже збирається на тіло жабоборця.

Битва, що почалася на стінах, швидко перетекла у вуличний хаос. Равлики заповнювали площі й вузькі провулки, мов повінь. Малі, розміром з великих кішок, гризли ноги коням і забиралися під обладунки. Великі, зростом з людину, таранили барикади й перевертали вози. Равликолюди в пошарпаній броні вже билися впритул, серед будинків і перехресть.

Лицарі намагалися стримувати навалу. З дахів і верхніх вікон сипали сіль, перетворюючи вулиці на білі пастки, де равлики шипіли, скручувалися й гинули. Ельвія Дульцімер на своєму велетенському коні проривалася крізь натовп, її спис пронизував одразу кількох молюсків — і знову, і знову, і знову. Гемолімфа равликів текла рікою. Але вона спрямувала свого коня на найстрашнішого серед усіх — на того єдиного, хто дихає вогнем.

— Не віддавайте палац! — кричала вона, перекриваючи гуркіт бою.

Абізмал Спектер організовував відступ, формуючи нові рубежі:

— Кільце! Формуйте кільце! Стрільці — на фланги!

Дракоравлик тим часом рухався крізь квартали, руйнуючи їх один за одним. Його довгі людські руки хапали воїнів просто з сідел і кидали в пащу.

Саме в цей момент велетенська потвора помітила Ельвію Дульцімер — велику лицарку, заковану в зелені обладунки, так само як і її кінь, що мчав назустріч. І хоч сам равлик не знав цієї воїтельки, проте відчув: супротивника треба знищити швидко. Хоч лицарка ще й досі здавалася крихітною поруч із ним — велетенським чудовиськом, чиї розміри затуляли монастирі й замки, — проте порівняно зі звичайними воїнами вона виглядала справжньою велеткою.

 Та що там — лицарка перевершувала розмірами багатьох нащадків дракоравлика.

Вона пришпорила коня й помчала на ворога галопом. Дракоравлик виверг осліпливе полум'я, прагнучи перетворити їх на попіл, але вона, не розгубившись, зі своїм конем різко метнулися вбік, уникаючи вогняного струменя. Чудовисько спробувало спрямувати полум'я слідом, проте замість цього лише завищало від болю: у його м'яке черево вп'ялися десятки величезних стріл, випущених з аркбаліст, установлених на стінах фортеці. Відчуваючи, як оцет і сіль прогризають його тіло, воно в люті — людськими руками розносило оборонні споруди й задушувало кожного з лучників, хто опинився в межах досяжності. Та коли дракоравлик згадав про існування воїтельки, то вже було пізно — бік його був розрізаний величезним мечем, просоленим сіллю, що за розмірами для равлика був як людині кухонний ніж.