Розділ 12

Оточені з усіх боків, лицарі королівства гинули. Їм кололи спини списами, стягували з сідел, і якщо не вбивали одразу, то лише тому, що воїни опинялися затоптаними під копитами власних коней. Равликолюди протикали їхні кольчуги чеканами, закидали камінням чудових бойових коней. Вмираючі кликали дружин чи Бога. Щоправда, усі лицарі знали, що приречені, і прагнули лише одного: щоб їхній останній подих став плювком в обличчя ворогові. Та все ж повільно, але вірно равлики продавлювали собі дорогу.

Сам же дракоравлик, що повз услід за своїм нескінченним військом, наближався до стін, намагаючись встигнути приєднатися до дітей, що вийшли з відкладених ним яєць, які успішно проламлювали оборону. Своїми руками, опираючись об землю, він намагався пришвидшитись.

Якраз тоді, коли дракоравлик майже досягнув брами, земля під ним провалилась.

З глибокого рову, виритого таємно вночі, вдарив угору холод. Не звичайний — соляний, випарений із розсолу в особливих чанах, які королівські алхіміки гріли цілий тиждень, а потім різко охолоджували, створюючи крижану пастку.

Труби з обпаленої глини виходили просто під черево монстра. І коли отруйний холод ударив — він обпік десятки равликів поряд. Їхні тіла вкрилися білим інеєм, вони заскреготіли, сповільнилися, а потім просто зупинилися, згорнувшись у свої мушлі. Двоє равликолюдей упали на землю й більше не ворухнулися — їхні м'язи задубіли за секунду.

Але дракоравлик лише здригнувся.

Його тіло на мить стало блідим — а потім із-під панцира виступила чорна, масляниста слиз, що рухалася протилежно до земного холоду, ніби всередині монстра горіло власне сонце. Крига тріснула. Труби луснули одна за одною, розкидаючи шматки глини.

І тоді з-за пагорба вискочив загін.

Кілька десятків лицарів на конях — у чорному, обмотаному ганчір'ям. У кожного за спиною був не спис, а арбалет із товстим, дивним дерев'яним болтом із склянками оцту, прикріпленими до них. Кажуть, якщо таке встромити молюскові в око, склянка розірветься, і молюск сконає за півдня, розчиняючись ізсередини.

Вони вишикувалися в одну лінію — двадцятеро вершників. І за командою вистрелили.

Вісімнадцять болтів влучили в ціль. Два — в мушлю, без шкоди. Шістнадцять — у м'яке тіло.

І нічого.

Дракоравлик навіть не скрикнув. Отрута, що вбивала звичайних равликів за хвилину, розчинялася в його чорній крові, навіть не встигнувши почервоніти. Оцет шипів на його шкірі — і згасав.

Дракоравлик повільно опустив голову до лицарів. Вони забігали в різні боки, маючи за мету не померти від його вогняного дихання.

Він не дихнув вогнем. Та пастка все ж частково подіяла, через що його охололе тіло не змогло вичавити з себе полум'я. Натомість він просто видихнув — гаряче, вологе, липке повітря, яке миттю затуманило шоломи, заліпило очі, обпекло горло. Коні захрипіли, почали падати. Люди знімали шоломи, дряпали обличчя, намагаючись продихатися.

А ті равлики, що були поряд, кинулися до місця, де падали вершники. Вони просто повзли на них — мокрі, важкі, холодні. Лицарі намагалися відбиватися, але одного за одним їх накривали живі тіла, і крики стихали під товщею м'якої, невблаганної ваги.

Чудовисько-равлик продовжило свій шлях, пригадуючи, як воно взагалі дізналося про те, куди його діти пропали. В один день до нього повернулися діти, яких воно шукало років три. І, крім неймовірної радості за повернення зниклих дітей, ним оволодів гнів, бо врешті-решт воно дізналося, куди й через кого вони зникли.

— О, дорога мати... Нас тримали в загонах, і хоч годували добре, та все ж лише заради того, щоб приготувати з нас. В один день кати забули просто зачинити вольєр. Фантастична випадковість, але саме вона допомогла нам врятуватись, щоб не бути на столі в короля, як вихвалявся один з фермерів.

— І тепер ми прийшли до цього моменту, — сказав сам собі дракоравлик. Воно з самого початку розуміло, що багато з її дітей не повернуться додому, але все ж це все б просто призвело до того, що відлов равликів і їх споживання набуло б масштабів, доки всі ми не були б поневолені.