Розділ 10

Імод ішов і вночі, і вдень по землі. Іноді вона була зеленою, густо порослою травою та квітами, іноді — голою, вільною від рослинності, з тріщинами в ґрунті. Земля вже не була такою рівною, як те зелене поле з гарними будиночками, де чомусь ніхто не жив. Пагорби здіймалися, ніби спини звірів, річки різали ландшафт, міняли русла, підмивали береги й тягнули за собою гілля, каміння та тіла тварин. Ліси шелестіли, а гори стояли непорушно, лише іноді десь глибоко в їхніх надрах щось глухо гуркотіло.

Карлик навіть проходив повз величезні кам'яні цвяхи. Колись фіолетовий велетень, боячись загубитися у власних мандрах і не знайти дороги назад, забив їх у ґрунт і прив'язав до кожного канат — один кінець до цвяха, другий до себе. Ті були настільки довгі, що, розгорнуті, сягали б половини світу.

Праворуч від Імода, в протилежному напрямку, повільно, але невблаганно сунула армія. Десятки тисяч равликів рухалися єдиним живим потоком.

Попереду йшли перші ряди — молюски розміром з людину. Їхні блискучі панцирі переливалися під сонцем, наче коштовні камені, а на багатьох із них, мов на живих п'єдесталах, сиділи менші равлики — розміром з великих кішок.

За ними сунули більші. А за більшими — ще більші.

Серед них повільно йшли равликолюди — на людських ногах, їхні тіла вже були закуті в пошарпану броню й кольчуги, що глухо бряжчали при кожному кроці. Але над усім військом височів він — дракоравлик. Величезний, розміром із собор, його чорна мушля здіймалася над усіма його дітьми. З-під черева виростали десятки людських рук — блідих, судомно хапаючих повітря, ніби тих, що шукають горло невидимої жертви. А з пащі виривався полум'яний стовп — гарячий, червоний.

Вони не звертали уваги на карлика, що стояв на їхньому шляху. Равлики йшли й повзли по землі далі — повільно, невблаганно. Але раптом дракоравлик зупинився. Його масивна голова повільно повернулася до Імода. І в ту саму мить усе військо — малі равлики, равликолюди з тремтливими вусиками, броньовані гібриди — синхронно повернули голови в той самий бік, ніби єдиний організм.

— Привіт, Імоде, — прогримів голос дракоравлика. Глибокий, вібруючий, наче гул землетрусу.

Карлик зупинився. Підвів погляд спочатку до червоного м'якого тіла равлика, а потім подивився йому прямо в очі.

— Привіт.

— Вирішив усе ж таки піти туди?

Карлик кивнув. Равлик мовчав кілька секунд, а потім спитав:

— Добре, добре. У мене тут скоро буде війна, треба спалити декого, тому, на жаль, я з тобою поговорити не зможу. Тільки враховуй, що коли ти їх змусиш замовкнути, то без тебе в цьому світі буде не так весело.

І на обличчі карлика з'явилася слабка посмішка.

— Дякую.

І вони розійшлися: армія равликів продовжила насуватися на королівство, а Імод пішов своїм шляхом.