Розділ 9

Лицарям пощастило так, як не щастить навіть у казках.

Яр, небезпеками яких лякав баронет, що ніяк не хотів знімати з себе шолом, — пропустив їх без єдиної втрати. Коні не поламали ніг, обвали не прокинулися, вузькі стежки не зсунулися під вагою людей і заліза.

І коли сонце зайшло, вони побачили її.

Ерець га-Єрукім — столиця одинадцятого трав'яного королівства — розкинулася перед ними. З відстані довкола столиці простягалися в небеса величезні башти, через що місто виглядало як корона з семи зубців, а останній посередині між ними був розташований королівський палац. Стіни переливалися солонуватим перламутром, оскільки колись їх облили розтопленим перламутром тисяч равликових мушель.

Ельвія різко натягнула повіддя, зупиняючи коня. Її воїни — виснажені, вкриті пилом і засохлою слиззю, з порваними плащами й притупленими мечами — теж зупинилися, дивлячись на місто з мовчазним благоговінням від його величі й тривогою, що все це може впасти. Знизу, з рівнини, до них уже мчали вершники в яскравих накидках — з вишитими гербами королівської гвардії, що виглядали як обличчя, з яких росли зелене листя дубів.

Під'їхавши ближче, один із них спитав:

— Хто йде до Ерець га-Єрукім? — гукнув він голосом, що звик командувати. — Назвіть себе!

Абізмал Спектер, все ще в своєму пошарпаному шоломі, що не знімався вже третю добу, виїхав уперед.

— Абізмал Спектер, лицар-баронет Ордена Сірого Клюва, командуючий Соляним кордоном. Ми йдемо з бою з четвертим легіоном дракоравлика. Прийшли на допомогу столиці.

Лицар гвардії примружився, оглядаючи прибулих.

— Соляний кордон… Ми чули, що його вже нема. Якщо ви справді звідти — то ви мертві. Або герої.

Ельвія підвела свого гігантського коня трохи ближче, щоб представитися.

— Ельвія Дульцімер, вільна лицарка під патронатом королівського дому. Ми виконуємо наказ із захисту королівської столиці.

— Тоді вітаю вас у Ерець га-Єрукім, лицарі. Місто готується до останньої битви. Сіль уже на мурах, лучники на вежах.

Він розвернув коня й махнув рукою своїм вершникам.

— Проведіть їх! Нехай нап'ються, відпочинуть, наскільки це можливо, й стануть на стіну. Дракоравлик повзе — та ми вже чекаємо на нього.

Ельвія глянула на своїх людей. Хтось усміхнувся, незважаючи на кров, що капала з губ; хтось просто кивнув, стискаючи руків'я меча чи списа. Вони рушили вниз, до міста, що сяяло під срібним місяцем, — і в повітрі вже пахло димом від багать, сіллю й гострим передчуттям битви, яка ось-ось мала початися.