Розділ-.7.

Коли Імод прокинувся, він зрозумів, що прийшов туди, куди йому було потрібно. Подарувавши кілька шматків синього моху кожному з членів білчиної родини, він вистрибнув із дерева, яке, не знайшовши більше стелі, переселилося до землі й уже мчало по ній.

Карлик не зламав жодної кістки — підвівся й пішов сірою пустелею, яка все ж не була сухою. Там постійно йшов легкий дощ, і було безліч створінь, що були ніби людьми великих розмірів, хоча замість голови мали лише парящі в повітрі, напівосліплі очі, напівсховані в тумані. Вони дивилися в книги, які намагалися заповнити своїми старими ручками, але нічого не виходило: чорнила закінчувалися, а сльози лилися з очей, та з їхніх людських пальців текла кров, стираючи написи.

— Як довго нам це писати? — запитало одне з них у карлика, не відводячи погляду від рукопису.

— Доки ваше життя не зникне і доки ваші руки здатні писати. Або доки очі не осліпнуть, — сказав він зі смутком у голосі. — Бо ваша праця ніколи не буде написаною.

Ці слова викликали стогін неймовірної гучності. А Імод лише йшов далі — до своєї цілі.

Врешті-решт він наткнувся на ніж розміром із його тіло, встромлений у пісок, схопив його за руків'я, витягнув і потягнув до того місця, яке йому було потрібне. Велике соковите яблуко сиділо на піску та вдивлялося коров'ячою мордою, що росла на ньому, кудись вдалину, і тому воно зовсім не помітило, як Імод замахнувся на нього й розрізав навпіл. З-за одного з відрізаних шматків виліз величезний метелик, на якого Імод одразу сів, і вони разом полетіли через пустелю.

Карлик знав, що той час, доки вони летітимуть цією пустелею, буде занадто довгим, тому в його голові з'явився план. Він летів і летів у той бік, де чув пташиний скрегіт і людські стогони. Побачив, як величезна, розміром зі слона, напівлюдина-напівсова, набагато старіша за тих, що пожирали людей, кинутих небесним дідом, поїдала заживо трохи меншу людину з велетенською головою, що знаходилася всередині капелюха, схожого на піраміду фараона. Монстр був так захоплений стравою, що й не помітив, як Імод разом із метеликом сів йому на пір'я.

Закінчивши трапезу, окривавлений монстр піднявся в повітря на величезних білих крилах, злетів над землею й, розірвавши шмат неба своїми пазурами, заліз у діру. Імод із метеликом трималися міцно-міцно за пір'я, щоб утриматися й не полетіти шкереберть у місце, де була одна лише білосніжна імла, а з правого боку від людожера-сови — неймовірно великі, навіть більші за червоношкірих велетнів, чорні скелети, в чиї шиї були вкручені металеві шестерні, що змушували голови то підійматися, то опускатися.

— Я… люблю… тебе… янголе… — кричав кожен із них різним голосом і різною інтонацією, але в такт один одному.

— Я… люблю… люблю……… люблю.

І зрештою сова знову прорізала повітря своїми кігтями, роздерла його й пролізла крізь утворену щілину. Вона опинилася у велетенській кімнаті без стелі. Цією нагодою неймовірно швидко скористалися карлик і метелик: злетівши з її спини, вони злетіли в сонячне небо, попрямувавши до цілі.

Імод навіть не дивився на те, як соволюдина, знову побачивши нову велику постать — людину, яка за зовнішністю була лише дитиною, — ринулася вперед. Тіло хлопця було суцільно синє, а з його нижнього боку проростали яскраво-червоні квіти. Сова широко розкрила дзьоб з єдиною метою — розірвати.

Та щойно дитина побачила потвору й закричала від жаху, коли для вбивства птахові лишалося лише зімкнути дзьоб, по голові монстра несподівано вдарила п'ятка великого лицаря в обладунках і шоломі.

Від удару потвору відкинуло в повітря. З її лоба потекла кров, і вона люто зашипіла.

— То ти і є та сама потвора, що дошкуляє добрим людям, — пролунав голос з-під шолома. Він був жіночим. — Дитя бога-мучителя… Захищайся.

Сказавши це, лицарка наставила на монстра меч. У відповідь той ринувся в атаку.

………

Імод продовжив летіти безкрайнім небом на метелику, доки вони не минули лабіринт і не долетіли до перших білих дерев'яних будинків, що стояли на зеленому безкрайньому полі. Комаха сіла відпочивати на даху, а карлик зліз із нього й ліг разом із ним. Човен, що був прив'язаний до спини, він зняв і розлігся всередині, дивлячись у безкрайнє небо.

“Може, все?” — подумав Імод.

Але ні — ці думки обірвалися так само швидко, як і з'явилися.

Він знову видерся на спину велетенського метелика й полетів у безкрайнє небо, минаючи нескінченні рядки маленьких затишних будинків, розкиданих посеред безмежного зеленого поля.

Так тривало, доки фіолетовий велет на ім'я Замань — той, що спокійно сидів на траві, гортаючи цікаву книгу, — раптом не згадав про нагальну справу.

Біля його ніг, розставивши довгі ноги в усі боки, стояли величезні пляшки фарби — яскраві й не дуже. Кольори потворні й гарні.

Замань зітхнув, схопив найбільшу китицю, яку тільки міг утримати, і стрімголов кинувся перефарбовувати небо.

Треба було встигнути до ночі — максимально швидко, без жодної затримки.

Сльози котилися по його щоках, коли він махав китицею: він так боявся, що інші знову скажуть — «нездара».

Він не забув намалювати й місто.

Тільки тепер будинки були не маленькими й білими, як раніше, а високими, гострими, мов шпилі.

Він зробив їх чорними — настільки глибоко-чорними, що навіть на тлі вже потемнілого неба вони чітко вирізнялися.

Коли Замань нарешті зафарбував останні клаптики землі, Імод сумно опустився з метеликом на межу двох світів: там, де закінчувалося зелене поле з милими будиночками, починалося нове, чорне місто.

Вони попрощалися востаннє.

Метелик тихо поклав голову на плече карлика й помер.

Ці дивовижні комахи не живуть довше кількох днів.

Довго Імод горював у повній темряві.

Аж доки не згадав про свою мету.

Він обережно закопав метелика в землю, підвівся й рушив углиб чорного міста.

І ось що дивно: попри весь його похмурий колір, вікна будинків сяяли яскраво-жовтим світлом.