Розділ-.6.

Перед ним розкрився величезний підземний зал, схожий на велетенське метро, проте значно просторіший і химерніший. Широкий, безкінечний тунель сяяв м'яким, рівним світлом. Від головної артерії в різні боки розходилися менші коридори, наче бічні ріки.

Темряви тут не було взагалі — її перемагали дивні створіння: маленькі, завбільшки з долоню, павукоподібні істоти. Замість голів у них світилися величезні кулясті лампи, а на животах виднілися широкі роти. Вони метушилися туди-сюди, ретельно доглядаючи за деревами, які росли догори дриґом: корінням у стелю, а кроною — униз, ніби хтось перевернув для них увесь світ.

Ці дерева росли просто на очах. За лічені години з крихітних паростків вони перетворювалися на молоді стовбури. А коли досягали зрілості, з них висипалося насіння. Світлоголові павуки відразу підхоплювали його, щоб висадити нові паростки. Після цього рослини виривали коріння зі стелі, скручували його в подобу міцних людських ніг, чіплялися за виступи й прямували до одного з бічних тунелів.

Імод не гаяв часу. Він заздалегідь обрав дерево, що саме починало ворушитися, підстрибнув і вхопився за товсту гілку. Невдовзі корені з хрустом вирвалися з каменю, склалися в ходулі, і дерево рушило — спочатку повільно, а потім дедалі швидше.

Карлик міцно прив'язав себе мотузкою, аби не злетіти вниз. Вітер свистів у вухах, освітлений коридор минав під ними, і раптом по щоках Імода покотилися гарячі сльози.

— Я не можу… — прошепотів він. — Я досі не там… Чому так довго? Я хочу вже бути там… Я не хочу більше бігти, не хочу йти, не хочу…

Довго він ридав. Він ридав тоді, коли до нього підповзла білка, що жила на цьому дереві. Вона спочатку мовчала, але потім не витримала й спитала:

— Чого ревеш?

Імод здивованими, червоними від сліз очима подивився на неї, а потім опустив погляд на підлогу, що швидко минала при бігу дерева.

— Та от, — тихим сумним тоном відповів карлик. — Я ніяк не можу дістатися туди, куди я хочу.

— А ти хочеш?

— І хочу, і… мені треба.

Білка промовчала, лише підібралася ближче до нього.

— А потім?

— Що потім? — запитав карлик.

— Коли ти доберешся туди, куди хочеш. Ти кудись далі підеш? Чи що?

Імод розридався ще дужче.

— Ні… ні, я не хочу нікуди більше йти. Коли я прийду, то більше нікуди не піду взагалі.

— Ну, то, може, тобі варто нею насолодитися, твоєю подорожжю? Як то казав мій знайомий самурай: «Головне — не ціль, а саме дорога». Тому варто спробувати отримувати від неї задоволення, навіть якщо це й важко.

Імод відчув, як стовбур здригнувся востаннє, виносячи їх із темного тунелю. Дерево, з корінням, що перебирало, ніби ноги, повільно випросталося назовні, і свіже повітря, наповнене запахом вологої землі та далеких гроз, вдарило в обличчя карлика. Він не злазив зі свого місця, сидячи високо серед листя, яке шелестіло від кожного кроку, і озирнувся навколо. Вони йшли по скельному карнизу, що мав стелю, правий бік і підлогу, але не мав лівого боку, через що карлик міг як слід роздивитися й зрозуміти, що вони на рівні хмар. І бачив він

І бачив він велета — стариганя з довгою сивіючою бородою, з обличчям, вкритим глибокими зморшками. Нижня частина його тіла ховалася в густих хмарах, що клубочилися навколо, ніби живий покрив, приховуючи ноги чи основу, яка могла бути частиною самої землі. Над ним майорів величезний червоний місяць. Його поверхня — перекошене потворне обличчя: рот скривлений у зловісній посмішці, а очі, чорні й пронизливі, вдивлялися просто в спину старця, ніби наглядач за в'язнем, не даючи йому ані миті спокою.

Старець-велетень зітхав так тяжко, що хмари навколо нього здригалися, і з сумом в очах діставав з глибин туману маленьких людей — крихітні фігурки, що борсалися в його долонях. Він кидав їх униз, де земля була переповнена величезними монстрами з людськими тілами: мускулистими торсами, руками й ногами, але головами сов'ячими — з гострими дзьобами й великими жовтими очима. Ті, хоч і мали за спинами крила, але недостатньо великі для польоту — поки що недостатньо великі. Монстри простягали руки до падаючих людей, і як тільки ті падали до них, то швидко розривали їх на частини й жадібно з'їдали.

— От злий та дурний небесний камінь, — проворкотала білка, дивлячись на червоного монстра в небі. — Тільки й робить, що псує життя іншим.

— Я чув, що ці землі йому не належать, тому він не може перетворити життя всіх живих істот на пекло, як робить це у своїх світах. Але оскільки він тут часто з'являється, спокуса принести комусь горе стає в ньому сильнішою. Батько й водночас мати всіх потвор та болю.

Імод попросився до білки на ніч, і вона погодилась. Там він познайомився з її дитинчатами. Вона показувала йому хатинку, і вони пили шишковий чай та спали в одному ліжку.