Розділ 5

Імод продирався крізь кущі, врізаючись у них так часто, що ті зрештою навчилися тікати від нього.

— Біжіть від карлика, рідненькі! — кричали ті, що не встигали відскочити. — Він несеться просто на вас! — кричали ті, що не встигли оминути Імода, через що листя їхнє ставало порваним, а гілля — поламаним. Деякі кущі відрощували собі руки й відповзали геть. Інші, бачачи неподалік перекотиполя, швидко вчилися в нього мистецтва котитися по землі, віддаляючись від небезпеки. Завдяки цьому всі лишалися в плюсі: Імод більше не трощив їх, а кущі не заважали йому рухатися до мети.

Коли ж траплялися надто великі кущі, вони вигиналися високими арками, пропускаючи карлика крізь себе, а потім захлопувалися позаду, наче велетенські зелені ворота. Це тривало й тривало, аж доки кущі раптом не скінчилися. Імод вискочив на відкриту галявину, що вела до великого міста.

Поряд з містом сиділи велетні — чоловік і жінка з мускулистими тілами та червоною шкірою, одягнені в шкіри якихось невідомих звірів. Вони відривали від міста цілі домівки, наливали на них шар клею з величезних тюбиків і приклеювали до однієї купи будівель, будуючи з них щось на кшталт мурашника.

Імод увійшов до міста й побачив, як його мешканці відчайдушно пручаються: б'ють велетнів по ногах, колють чимось гострим, кусають і навіть повзуть по їхніх тілах. Велетні майже не звертали на це уваги. Лише іноді, коли хтось надто дошкульно дошкуляв, вони лінькувато прихлопували кривдника долонею, перетворюючи його на криваве місиво.

Імод стрімголов понісся до величезної вежі, яку обережно намагалася витягнути жінка-велетка. Якби вона хотіла, то зробила це за секунду, але одна справа — витягнути її і не хвилюватися за те, що вона розвалиться в тебе в руках, а інша — витягнути конструкцію, яку потім зберешся використати.

Прибувши раніше за руку велетки, Імод витратив лише кілька ударів веслом, аби зламати замок і проникнути у вежу. Наступної миті його, разом із майже всією вежею, підняло над поверхнею землі. Коли ж будівля стала частиною новоствореного міста-мурашника, Імод відчинив двері й зрозумів, що тепер вони ведуть просто на вулицю, тож не підходять для його мети. Він поліз через вікно — і, на щастя, одне з них опинилося якраз навпроти затишного провулку, сформованого хаотичним нагромадженням будівель одна на одну.

Люди тут уже почали облаштовуватися. Хтось влаштував на карнизі будинку, який тепер закінчувався на рівні голови звичайної людини, крихітний магазинчик під назвою «Зуби для шиї». Хтось зміг встановити гойдалку між двома багатоповерхівками. А хтось зробив кав'ярню в перевернутому фонтані, який раніше прикрашав центральну площу міста, а тепер стирчав боком із середини мурашника, ніби гігантська чаша, нахилена під кутом. Фонтан перетворили на затишне приміщення: воду злили, а мармурові стінки обшили м'якими подушками та килимами.

Імод біг повз усе це, лише мимохідь поглядаючи, щоб не врізатися в перехожих. Десь він обігнав трійцю стрибаючих шматків шкіри з пташиними головами, а трохи згодом обійшов двох людей з очима, розташованими неймовірно далеко одне від одного. Ті з останніх сил намагалися втримати в руках риб з людськими обличчями, які вульгарно й солодко цілувалися.

— Привіт, Імоде, — долинув голос з правого боку від карлика.

Той зупинився й обернувся. Перед ним стояло дивне створіння: неймовірна кількість рук, кожна товщиною з людський тулуб. Дві з них обхоплювали ще більшу людську ногу. А ще одна пара рук мала на долонях великі зуби, ляпаючи долонями й одночасно клацаючи зубами, та говорила.

— То що, ще й досі направляєшся до нього?

— Так… — відповів Імод. — А ти, як бачу, став більшим, ніж я тебе пам'ятаю.

— Та це зрозуміло ж, — більш пихатим тоном відповіло скупчення рук. — Ми, ногохапачі, ростемо впродовж усього життя. Прийде час, коли я стану настільки великим, що зможу відібрати ноги у тих проклятих велетів.

— І скільки тобі потрібно років, щоб досягти цього зросту?

— Років чотири.

Якийсь час вони йшли по місту, розмовляючи про політику, про птахів, про море.

— Я чув, що в морях наразі сезон людоголових риб — спокусників і спокусниць, що готові цілими днями цілуватися один з одним… Їх настільки стало багато, що навіть у морі їм тісно, і ті виходять на поверхню, наймаючи пустунів, щоб ті тримали їх, коли риби кохаються один з одним.

На це Імод відповів:

— Не знаю, я плавав у морі, — карлик легенько стукнув своєю долонею по човнику, який все ще лежав на його спині. — Та не бачив… щоправда, я якось не звертав на них уваги, хоча в подорожі я декілька з них з'їв… Як на мене, там було більше ходячих по воді риб, ніж…

Імод змовк, коли зрозумів, що ногохапач розглядає одну з рослин, що вилазили з-під його човна.

— Це в тебе звідки? — запитав той.

— Від духа лісу, зустрілись із ним, коли плив.

Врешті-решт вони дісталися до величезної будівлі таксистів, де замовили для Імода таксистку — жінку з великою сов'ячою головою замість людської та одягнену в стильний парадний одяг з гарною краваткою. Він усівся їй на плече й, попрощавшись з ногохапачем, поїхав на велосипеді з величезним переднім і неймовірно маленьким заднім колесом.

На прощання ногохапач сказав:

— Якщо знову побачимось! — кричав ногохапач. — То я стану більшим за всіх створінь на цій землі. Всі ноги стануть моїми. І твоя теж.

Соволюдина почала крутити педалі, проїжджаючи імпровізованими вулицями міста. Вона мчала по карнизах, по балконах, по дорогах, по фундаментах та по дахах, що стали підлогою. Соволюдина не зупинилася ні на мить. І Імода це влаштовувало.

Повз них пробігала ціла купа чи то людей, чи то слонів такого ж самого зросту, як і Імод. Щось невдоволено буркотіли один одному. Безхатько прогулювався п'яною ходою, та коли побачив сову, що несеться на нього на своєму велосипеді, то закричав і понісся від хижої птиці так швидко, як тільки міг, не звертаючи уваги на те, що з кожним кроком він перетворюється на сірого пацюка: як вкривається хутром, як зменшуються його кістки в розмірі. Він навіть не помітив, як вискочив зі свого драного одягу і голий почав тікати крізь зарості по містечку.