розділ 4

Він спускався й піднімався дивними сходами, які здавалися нескінченними. Вони вели то вгору, то вниз, зникаючи так само непомітно, як і з’являючись.

Декілька разів Імодові довелося тікати від жуків-гнойовиків, що переслідували його. Ті приручили голих товстих людей. Хоча товстуни й не могли рухатися так швидко, як хотілося жукам, зате вони чудово скочувалися зі сходів, через що жуки фіксували їх якоюсь невідомою речовиною, надаючи тілам ідеально круглої форми, а тоді штовхали вниз. І ті котилися просто на здобич.

Імодові залишалося лише бігти.

А іноді — бити веслом по голові чи по спині жука-гнойовика або по скрученому товстунові, що летів на нього сходами.

Напевно, пройшли дні, перш ніж він зміг знайти птицю на ім’я Мамбу — настільки маленьку, як і він сам, але сильну, дуже сильну, оскільки та завжди у вільний час любила займатися у спортзалі для гарних пташок. Пообіцявши за те, що птиця підвезе Імода в сторону його мети, дати птиці багато смачних дієтичних хробаків, які не хочуть товстіти і не з’їдають багато листя. Імод полетів на спині Мамбу, вказуючи птиці шлях, залишаючи нескінченні сходи та живучих там жуків-гнойовиків і голих товстунів позаду. Імод не забув виконати своє зобов’язання, вказавши, де живуть дієтичні хробаки. Коли Імод вже був готовий продовжити йти, Мамбу запитала:

– Ти ж в курсі, що ти не доберешся?

На що карлик лише мовчки обернувся, та на його обличчі з’явилася легка посмішка.

– Але я тоді не доберусь до своєї цілі щасливим.

І перш ніж Мамбу встигла щось сказати, Імод зник у кущах. Він перебирав ногами так швидко, що ні людське, ні пташине око не могло вловити момент, коли одна кінцівка опинялася перед іншою.

Мамбу, схопивши дзьобом якомога більше хробаків з вказаного місця, полетіла до своїх братів і сестер у спортзал гарних пташок. Той був влаштований у величезному шпаківнику з білосніжними крилами по боках та єдиним оком над входом. Око мало довгі, швидкоростучі вії, які лише гарним пташкам дозволялося висмикувати для гнізд. Воно пильно розглядало кожного, хто підлітав, пропускаючи лише охайних і привабливих, — неприємним, неохайним чи взагалі не пташкам доступу туди не було.

Побачивши Мамбу, шпаківник впізнав її й відчинив прохід усередину.

Мамбу пролетіла крізь відчинений прохід і опинилася в серці спортзалу — величезній, просторій залі, де все було влаштовано з вишуканим смаком, гідним лише найгарніших пташок.

Стіни шпаківника вкривало м’яке, блискуче пір’я. Підлога нагадувала гігантську гілку дерева, але була встелена пружним покриттям із моху та пелюсток, щоб пташки могли приземлятися без жодного ризику для своїх елегантних лапок. У центрі зали висіла кришталева люстра у формі велетенського гнізда; з неї звисали дзеркала, що відбивали кожну позу й кожен рух, дозволяючи пташкам милуватися собою під час тренувань.

Тренажери були справжніми шедеврами пташиного дизайну. Гантелі з важких, але міцних насінин соняшника, обгорнуті шовковими стрічками для зручного хвату дзьобом. Бігові доріжки у вигляді гілок, що крутилися на вітрі, з вбудованими вентиляторами для імітації польоту. Йога-платформи з м’яких хмаринок, підвішених на невидимих нитках, де пташки практикували пози, розправляючи крила в ідеальній симетрії.

У кутку стояв бар з нектарними коктейлями — свіжими сумішами з квіткового пилку, меду та ягід, які підтримували блиск пір’я. А в самому центрі височів велетенський дзеркальний стовп, навколо якого кружляли пташки, виконуючи аеробіку під мелодійний щебет, що лунав із прихованих у стінах динаміків.

Мамбу, тримаючи в дзьобі хробаків так щоб не нашкодити їм, пролетіла повз групу пташок, що розтягувалися на гілках-тренажерах, і попрямувала до комірчини. Там, біля дзеркала, як вона й знала, сиділа та чекала її подруга — велика, граціозна пташка на ім’я Лоріана. Її пір’я переливалося відтінками смарагду й золота, а сама вона саме полірувала кігтики дзьобом, натираючи їх порошком із перлин.

Лоріана була однією з найстарших у спортзалі — справжньою легендою серед гарних пташок — і завжди виглядала так, ніби щойно вилетіла з райського саду.

Мамбу обережно поклала хробаків у спеціальну посудину — прозорий кришталевий бокал із кришкою, що не дозволяла їм вибратися, але пропускала повітря.

— Лоріано, ти не повіриш, кого я зустріла! — защебетала Мамбу, сідаючи поруч із подругою. — Того карлика Імода, про якого ти розповідала, пам’ятаєш? Я його підвезла, а він натомість показав мені цих хробаків — дієтичних, уявляєш? Вони не товстять, не з’їдають багато листя, і їх можна розводити скільки завгодно. Тепер ми всі зможемо ласувати без шкоди для фігури!

— Дякую, — відповіла Лоріана. — Ти зробила гарну справу. Дійсно гарну.

А про себе вона подумала:

Давно я не бачила Імода… Скільки часу минуло з нашої останньої пригоди? Треба якось його провідати. Хто знає, чи дійде він туди, але цей карлик упертий, мов ніхто інший. Може, полечу за ним, коли з’явиться вільна хвилина. Не личить залишати старих друзів самотніми в дорозі.