розділ 3

Коли вода в пляшках закінчилася, Імод почав їсти рослини, які зелена істота посадила на його човнику. Їхній смак був не те щоб приємним, проте вони дивним чином насичували вологою. Так він протримався кілька днів — допоки з води не повернулися омарівці.

Схоже, весь цей час вони переслідували його. А тепер вирішили взятися за справу серйозно.

Цього разу на Імода мчали на людських ногах не гігантські тріски, не акули й навіть не скумбрії — а десяток велетенських китів.

Омарівці подбали й про те, щоб у тіла морських велетнів були врощені величезні, химерно перекручені труби. Не виникало сумнівів — це були музичні інструменти, які своїми звуками мали вселяти страх у всіх, хто їх почує.

Кити мчали по поверхні води, перебираючи масивними ногами. Кожен крок здіймав фонтани бризок. Омарівці сиділи на їхніх спинах, тримаючись за повіддя, й підганяли звірів клешнями, вигукуючи команди.

Гонка набрала шалених обертів. Імод гріб з усієї сили, його короткі руки мелькали, як пропелери гвинтокрила, а човник ковзав по хвилях. Але кити все одно наближалися, їхні труби ревіли дедалі гучніше, вібрація передавалася водою, змушуючи Імодів човен підстрибувати.

Один з омарівців, з обличчям жінки, витягнула спис і метнула його. Древко просвистіло повз вухо Імода, впиваючись у воду. Інші наслідували приклад — списи полетіли градом, але карлик ухилявся, майстерно маневруючи човном між хвилями.

Врешті-решт Імод побачив попереду землю — скелястий берег з крутими схилами. Він доплив до нього неймовірно швидко, вискочив на пісок, так само швидко закинув човник на спину, ніби рюкзак, і закріпив його мотузками з водоростей. Не гаючи ні секунди, він рвонув уперед на своїх закоротких ногах, розвиваючи шалену швидкість.

Кити не відставали: вони вискочили на берег, їхні людські ноги робили величезні стрибки, ніби гігантські балерини в моторошному танці. Труби на їхніх тілах гули хаотично, під стать цьому видовищу.

Імод почав підніматися на гору — стрімку, з вузькими стежками та урвищами. Він біг з неймовірною швидкістю, перестрибуючи каміння й уникаючи списів, що втикалися в землю поруч. Кити намагалися стрибати за ним, але їхні масивні тіла не були пристосовані до такого рельєфу. Один за одним вони втрачали рівновагу на крутих схилах, ковзали назад і падали в прірву. Той кит, що був найближче до карлика, не втримався й полетів униз, розбиваючись об скелі з хрускотом кісток і плоті. За ним полетіли інші. Разом із ними розбилися ще двоє омарівців.

Ті, що залишилися — восьмеро китів, — зупинилися біля підніжжя гори. Омарівці перезирнулися, оцінюючи круті схили та тіла своїх товаришів унизу. «Занадто небезпечно», — пробурмотів хтось. Вони повернули назад до води. Їхні кити повільно відступили, а труби тепер видавали тихий, сумний гул.

Імод, досягнувши вершини, на мить озирнувся, але не зупинився. З човником на спині він продовжив бігти далі — до своєї мети. Він карабкався по скелях, а коли минув їх, то йшов полями, лісами й місцями, які описати майже неможливо

Тепер, несучи човен за спиною, наче велетенський рюкзак, він проходив повз клапті звірячих шкур із пташиними головами. Ті танцювали в полі, так захоплено віддаючись власним викрутасам, що, здавалося, зовсім нікого не помічали.

Імод бачив їх уже не раз, і чомусь ніколи не застав у моменті, коли вони робили б щось інше. Щоправда, він припускав, що причина проста: сам ніколи не зупинявся, щоб за ними спостерігати. Навіщо? У нього була ціль.