розділ 2

Імод продовжував гребти по безкрайній поверхні — чи то океану, чи моря, ніхто вже й не пам’ятав, як правильно називати це місце. Він борознив його днів п’ять, перш ніж омарівці дізналися про полювання на їхніх скакунів.

Один із них, на ім’я Марлод, саме в той день, коли було призначено полювання на дивного чоловіка в човні, розглядав себе у морському дзеркалі, перевіряючи, чи все з ним гаразд. Він дивився на свій панцир — твердий, сегментований, темно-червоний, — шукаючи подряпини, що могли лишитися після минулої битви з лизунами. Потім оглянув свій хвіст — широкий, плаский, з віялоподібним кінцем. Не забув перевірити шість пар ніг — чи не зачепила їх хвороба, яка може дати про себе знати в найневдаліший момент. Особливо ретельно почистив масивні клешні.

Він також доглядав за своєю омаровою головою, поліруючи вуса. А людську бороду та вуса, що росли на підборідді омарової голови, підв’язував гумками, щоб не плуталися під час плавання. Не забував і про людські руки — стежив, щоб м’язи не ослабли.

У кімнату тихо зайшов його брат Амод і, не кажучи ні слова, простягнув йому спис. Марлод одразу взяв його.

За кілька хвилин він разом із братами та сестрами вже сідав на своїх ходячих риб. Вони рушили над дном свого підводного міста, а потім спливли на поверхню, де риби, немов стоячи на твердій землі, піднялися на ноги.

Коли всі вишикувалися, омарівці кинулися вперед. Вони знали, як знаходити здобич. Гнали своїх скакунів, не шкодуючи сил, і лише коли до човна дивного носаня залишилося метрів десять, зупинилися.

– Ти ба, як він швидко летить, – промовив Нратв, спостерігаючи, як маленька істота з носом, більшим за всю голову, несамовито працює веслами, розвиваючи неймовірну швидкість.

– Це ненадовго, – відповів Марлод і легенько вдарив по боках свою тріску. Та миттю понесла його по воді, перебираючи волохатими ногами.

Марлод витягнув спис, готуючись нанизати дивне створіння, але Імод раптово пришвидшив човен, ухилився від удару й одночасно вдарив Марлода веслом по голові. Той разом зі своєю тріскою зник у воді.

Амод і Нратв напали з двох боків, та носатий знову розігнав човен і спритно уникнув атаки. Вершники на рибах кинулися за ним, але Імод раптом різко загальмував — ті не встигли зреагувати й проскочили повз. Коли ж вони розвернули своїх риб, щоб продовжити переслідування, носань знову напав: наздогнавши їх, вдарив Амода по голові, як і Марлода, який пішов під воду.

Залишилося лише двоє омарівців і карлик у човні. Імод напружив усі сили, готуючись до останнього ривка.

Та небо раптом пронизало яскраве жовте світло. Усі завмерли, жмурячись, та все ж підвели очі догори. На величезних гусиних крилах до них спускалася людська голова.

«Якось їх останнім часом забагато», – подумав Імод, спостерігаючи за новоприбулим. Голова висіла в повітрі, а з боків її тримали десятки гусей. Вона повільно кліпнула заплилими очима й промовила:

– А ви не знаєте, де я живу?

– Ні… – невпевнено відповіли носатий і один із омарівців.

Гуси загелготали, голова закричала, і крила птахів підняли її високо в небо. Незабаром воно потемніло, зібралися хмари, і в наступну мить почався дощ. Під яким залишилися лише омарівці й носань.

Вони здивовано подивилися один на одного, ніби вперше бачилися, а потім Імод спитав:

– Продовжуємо битися?

Омарівці відповіли бойовим криком і ринулися на нього.

Він відбивався веслом, ледве стримуючи їхній натиск, і зрештою подолав обох.

Та навіть після перемоги він не спинився — продовжив гребти, попри те, що дощ не стихав, а тільки набирав сили, перетворюючись на бурю.

Він плив навіть тоді, коли з хвиль виринали стогнучі, вимучені людські душі. Вони намагалися обхопити його своїми безплотними пазурами, вгризтися щелепами та завдати болю, але їхні тіла проходили крізь карлика, не в змозі йому нашкодити.

А деякі намагалися говорити.

Один із них — перекручена потвора, чия морда нагадувала коня, хоч Імод був певен, що ніколи ним цей привид не був, — прошепотів йому просто у вухо:

– Моєму сину… чи, може, дочці… я не знаю, хто це, але тій істоті, що я народила, сподобалося б це місце. Тут не пустеля, не гаряче. Щоправда, вода солона, тож, можливо, не сподобалось би. Але я думаю — придумало б щось. Урешті-решт, кровожери ніколи б не...

Дух не встиг договорити — його перервав інший. Вони почали шматувати одне одного.

Зазвичай Імод лише бачив їхні лякаючі, постійно змінні обличчя — настільки часто, що все зливалося в хаотичну, незрозумілу картину. Душі намагалися шматувати його, кричати йому щось, благати. Та навіть якби він і захотів почути їх, не зміг би: звуків і дій було надто багато, вони перекривали один одного, зливалися в суцільний гул.

Він просто плив.

Переповнений рішучістю завершити справу, борючись із хвилями, бурею, вітром — ігноруючи крики душ, — він продовжував гребти. Врешті-решт усе на якийсь час заспокоїлося, вода перестала бути такою бурхливою, душі відстали, і злива вщухла. Але пітьма згущувалася, і Імод розумів, що рано чи пізно вона стане настільки чорною, що вже не буде зрозуміло, де низ, а де верх, де закінчується човен, а де починається море.

Та він усе одно гріб — гріб і гріб.

Кров стікала з його долонь на весла, але Імод не зупинявся. Хід він збавив лише тоді, коли побачив, що до нього підпливає ще один човен.

Попри те, що пітьма здавалася безмежною й безпросвітною, Імод чітко бачив істоту, яка сиділа чи стояла на ньому. Квіти, що росли разом із десятками інших рослин на човні новоприбулого, світилися яскравим жовтим світлом, відганяючи темряву. Сама ж істота була високою, схожою на кущ, укритою густою зеленню. Замість обличчя в неї зіяла чорна діра.

Коли між ними залишилася відстань витягнутої руки, Імод простягнув запасне весло. Зелена кінцівка потягнулася до нього, і на очах у карлика там виросла зморшкувата долоня, подекуди вкрита дрібним мохом.