розділ 1

Імод прокинувся посеред мертвої земляної пустелі. Це було маленьке створіння, вбране в сіре пальто і капелюх із широкими полями та вм’ятиною на тулії — такі, напевно, носили мафіозі або джентльмени зі старих фільмів. І в певному сенсі Імод і справді був детективом. У певному сенсі — людиною. Але надто малою для неї.

Ноги здавалися закороткими для його тулуба, так само як і руки. Натомість його гачкуватий ніс був настільки довгим, що його з легкістю можна було сприйняти за дзьоб якогось птаха. Та тіло не заважало йому з нелюдською швидкістю підвестися й, несамовито перебираючи ногами так, що пил здіймався хмарою за спиною, дістатися краю суші — туди, де починалося чи то море, чи то океан…

Ніхто вже не знав, як правильно це називати. Біля води на нього чекав маленький човен. З неймовірною спритністю Імод забрався всередину, схопив весло й кількома потужними гребками віддалився від берега. Навіть почав наспівувати щось собі під ніс, коли раптом відчув, як човен злегка хитнувся, а позаду донеслися скрип коріння і стукіт каміння.

Обернувшись, Імод побачив, як острів, з якого він щойно відплив, повільно починає підійматися з моря. Земля обсипалася з його боків, падаючи у воду та оголюючи зморшкувате, висушене обличчя, що весь цей час було частиною острова. Його очі розплющилися повільно, і погляд упав просто на Імода.

Деякий час вони мовчки дивилися один на одного, допоки старе обличчя не злетіло вгору. Карлик Імод лише злегка похитав головою, а тоді продовжив плисти в одному йому відомому напрямку.

Дні й ночі минали, доки він гріб на своєму човні. Цього разу Імод не забув узяти з собою великі пляшки з водою. Їжу ж, яка, на жаль, швидко закінчилася, він поповнював по-різному.

Іноді — як звичайні люди: за допомогою вудки, нанизуючи на гачок шматки вже пійманої риби. А іноді бив веслом по голові тих риб, що на довгих людських ногах бігали поверхнею води.

Імодові навіть не доводилося надто напружуватися — достатньо було просто відкинути весло вбік, коли рибоподібне створіння пробігало повз човен. Зазвичай воно набирало таку швидкість, що не могло зупинитися й врізалося в тверде дерево. А Імодові лишалося лише підхопити здобич і перетягти її на борт.

Здобичі йому вистачало з надлишком.

Дві пари солодко цілуючихся макрелей, що задля цього відростили людські обличчя: величезну самицю та маленького самця. Траплялися й хеки. З ними, щоправда, доводилося битися: ті відрощували мускулисті руки й намагалися влаштувати з Імодом кулачний бій. Але в нього було весло — і шансів у риб майже не залишалося.

Я міг би розповісти про всіх представників морського — чи то океанічного — роду, з якими Імодові довелося зустрітися, аби заповнити свій шлунок. Але хто захоче слухати про те, як його забалакували джентльмени з головами риб? Або про те, як він виграв у витрішки дораду, на тілі якої росло величезне око, що якимось чином не псувалося від солоної води?

Скажу лише одне.

Зрештою, він почав пропливати повз величезних сірих істот, які, якщо й хизувалися тілом, то лише своєю масивною головою — формою схожою на буханку хліба, що завершувалася людським обличчям.

Вони завжди дивилися вгору. Щоправда, коли човен Імода торкався їхніх тіл, з їхніх вуст виривався неймовірно гучний стогін, перш ніж вони занурювалися у воду, продовжуючи кричати навіть тоді, коли солона вода заливала їм рота.