Довга дорога до жарптиці

Останнє, що я почув – пронизливий свист від якого болісно захолоділо в грудях. Потім нові поодинокі звуки, не хаотичні, а більш схожі на відлік метронома: бам! Бам! Бам! І з кожним бамканням вони ставали все гучнішими і ближчими, потужнішими. Вминали тіло в землю.
Усвідомив, що то не просто звуки – то скрапають хвилини мого життя.
Враз стало зовсім темно. І вже не чути ні отого бамкання, ні натуженого гуготіння гаубиць, ні мінометних хлопків, ні кулеметно-автоматних черг.
«Ось і закінчилася, друже, твоя життєва колізія! – гірко подумалось наостанок, - відвоювався чоловіче». І враз попливло…
Дитинство, школа, вуз, робота, дорогі серцю події, обличчя всіх, з ким перетиналися життєві шляхи, знахідки і втрати, кохання і радощі – все, що було до сьогодні таким важливим чи неважливим, плинуло...

І чомусь кожна прожита подія здалась мені дуже схожою на набої, які тривалий час вдавлював в магазин автомата, щоб потім (як оце зараз!) однією чергою випустити їх всього лише за мить…

Темрява густішала, густішала. І врешті-решт, як не дивно, перестала бути темрявою. І вже бачу синє плесо ріки, далі – вузеньку стежку, що звивисто збігає з височенної кручі. А там, на маківці, зарослі квітучого бузку, а від нього отой непередаваний запах, що бентежить душу. І я їду вгору легко і швидко, прану поринути в океан пахощів. Та не просто поринути – розчинитися в них. Назавжди.

Зненацька усвідомлюю, що все те раніше вже відбувалося зі мною. Дивуюсь. Та потім розумію, що немає в тому нічого дивного – то політ перед відходом у кращий світ. І я плину прожитими шляхами, а відчуваю вагомість чи пустоту тих чи інших своїх вчинків, оцінюю їх. І хотілося б щось змінити, та дарма. Прожите не зміниш.

Далі лечу на крилах спогадів. Дістаюся заростів бузку, глибоко вдихаю п’яний аромат біло-синього сумішшю, і серце шалено б’ється у хвилях нежданої радості й відчуття чогось надзвичайного. Яке ж то щастя оте відчути! І враз усвідомлюю: таке вже було!..

Я йду по кризі ледь замерзлої річки, чую хрускіт льоду під ногами, та все ж йду. А серце колють згорьовані сірі очі дівчини, покинутої неждано для самого себе. Іду. І чомусь так хочеться, щоб оте тоненьке крижане покриття ріки тріснуло, розступилося, і пекуча холодна вода зімкнулася над головою, змила відчуття провини з серця, навік заспокоїла, прибрала з свідомості болюче запитання: Що ж я роблю? Навіщо йду від своєї долі?

Але ж яка тоді сила вивела мене на тонкий грудневий лід, чому він врешті-решт лише тріщить, та не розступається попри всі закони фізики? І чому мене так нестримно тягне до протилежного берега? Чому я залишив ту, яка вчора була дорогою і бажаною? Чому, чому, чому…

Крок за кроком, і пісок протилежного берега вже шерехотить під ногами. Звучить музика. І немає ніякої зими – знову запахи квітучого бузку, півколо місяця над танцювальним майданчиком і погляд виділяє з маси танцюючих пару: дівчина з короткою зачіскою, легка, усміхнена і її партнер – височенний юнак спортивної статури. Видно, що впевнений в собі. Спостерігаю за ними і відчуваю: зараз щось станеться, бо груди наповнює відчуття неприязні до цього самовпевненого танцівника. «З чого б це? – дивуюсь. Але це тепер. А тоді…

Танго закінчилося. Керований якоюсь дивною силою, підхожу і запрошую дівчину на наступний танок. Її партнер здивовано дивиться то на мене, то на дівчину, яка явно не чекало такого підходу, а потім:

«Ви що, знайомі? Чи я чогось не розумію?»

Дівчина мовчить, посміхається. Врешті відповідає:

«Ні! Але, мабуть, познайомимося!»

Обличчя хлопця наливається червоним кольором гніву.

«Пішли поговоримо!» - з люттю сичить у мій бік.

«Пішли то й пішли», - відповідаю, і мені стає смішно.

«Хочеш мене побити? Ой, як страшно! Дівчино, цей ревнивий геркулес вважає тебе своєю власністю? Чи ти дала йому обіцянку не мати справи з іншими чоловіками? Так тоді треба паранджу одягнути».

«Пішли!» - Зірвався на крик хлопець.

Здавався мені він в ту хвилину дуже схожим на розлюченого бика.

В кількох кроках від танцмайданчика темно. Туди і прямував мій супротивник, там зараз відбудеться корида.

І корида відбулася. Нагнувши голову вперед, парубійко кинувся у бій. От дурник! Хто ж так атакує? Ну, нічого, побавлюся, - майнула думка і я зупинив порив атакуючого прямим ударом. Що не кажіть, а боксерська виучка у мене була чимала. На тому все й закінчилося. А мені чомусь стало шкода того хлопчину. Та що поробиш, на те й корида.

«Що, Юричку, заробив?» - почув іронічний дівочий голос. – «Скільки разів тобі казала: не корч з себе Спартака. І затям: я не твоя рабиня!»

Юрчик стояв, тримаючись за дерево. І не дивно, я таки добряче приклався до нього. Зараз він, як кажуть в боксі, пливе. Нічого, через кілька хвилин прийде в норму.

«А хто мене на танок запрошував? Чи вже передумав?» - усміхнена дівчина дивилась на мене великими темно-синіми очима.

«Ясно хто!» - і я взяв її за руку.

«Любо! Пішли краще додому. Я ж обіцяв твоїй матері, що приведу тебе, що все буде гаразд», - винувать мимрив Юрчик.