Розділ 16

Тадей

Мені зриває дах все в купі. Той Рома, наше зближення за останні дні, ці кляті цукерки від невідомого залицяльника просто стають останньою краплею і я не витримую.

Цілую її пʼянко. Хоч так хочу показати, що відчуваю. Не можу контролювати це. Серце бʼється дуже швидко.

Стеф з тихом стогоном подається мені на зустріч. Наші губи сплітаються, відчуваю як вона затамувала подих, поклавши мені руку на груди.  

Обіймаю її за талію і поглиблюю поцілунок. Хочу підхопити її на руки, але десь на краю свідомості ще трохи тримаю себе в руках. Хочу робити все поступово і плавно, хоча не дуже виходить. Занадто довго я хотів знов поцілувати її.

Стеф трішки відсторонюється, дивиться на мене затуманено. 

— Показились ви сьогодні всі, чи що? — питає хрипко. 

— Хто "ми"? То тебе хтось ще цілував? — я зазираю їй в очі.

— Слава богу, ні, — вона фиркає. На губах з'являється її звична посмішка. Така сонячна. В купі з ще трішки розфокусованим поглядом це виглядає дуже сексуально. 

— Ти шалено красива, — шепочу їй на вухо і хочу знову поцілувати, от тільки Стеф ухиляється. 

— Ти теж красунчик, — каже вона. — Але це не допоможе тобі мене звабити і відібрати спадок. Тому припиняй вже. Краще давай ті реберця, про які ти казав. Я вирішила, що зголодніла.  

Найобразливіше, що про спадок я в ці миті взагалі не думав. Але Стеф — така Стеф. Аж настрій псується. А я думав, що ми вчора сильно зблизились… 

Відсторонююсь від неї:

— В холодильнику лежать. Погрій і мені. Брав нам на вечерю. 

Вона йде на кухню. Вся задумлива. Але тримається по діловому. 

— Тадею! — кричить з кухні. — Ти ж мені туди нічого не додав? 

— Не додав, — відповідаю і думаю, що можна було б і додати. Цікаво, віагра тільки на чоловіків діє? А жінкам для такого що підсипати?

Задумуюсь серйозно над цим питанням і навіть думаю загуглити жіночий аналог. А що, цікаво буде подивитись на неї в такому стані. 

А що було б якби ми зустрілись за інших умов, що тоді трапилось би? І чи реально нам так потрібна ця війна за спадок? Якщо я піду і домовлюсь щодо операції, їй більше не треба буде цей будинок. І вона буде щаслива. І взагалі ми зможемо навіть не розлучатися…

Я встаю з дивану і йду до неї. Вона гріє реберця в мікрохвильовці, стоїть до мене спиною. Я підходжу ззаду і обіймаю її:

— Я дам гроші на ту операцію. І взагалі можеш брати мою карту. Тобі не треба той спадок. І розлучення не треба.

Я говорю щиро. Я сам вже не хочу розлучення. Мені затишно з нею. Я хочу, щоб вона була поруч. Хочу бачити її, торкатися, цілувати, як щойно… 

— Спершу дай гроші, — каже Стеф, завмираючи в моїх обіймах. — Потім поговоримо. Тадею…

Вона обертається, опиняючись зі мною ніс до носа. Дивиться мені прямо в очі своїм загадковим поглядом. Я дуже хочу обійняти її. Хочу знову цілувати. Хочу притиснути її до стінки прямо тут, на кухні… Посадити на стільницю і… Ох, краще їй не знати, про що я зараз думаю. 

— Тадею, я втомилась від цієї війни, — перебиває вона мій потік думок, які явно пішли кудись не туди. Слідкую за кожним рухом її губ. Такі спокусливі. І проблема в тому, що це не лише фізичний потяг. Вона притягує ще чимось.  — Ти напевно теж. Тож… Я дуже хочу тобі довіряти. Зроби щось для Віті, щоб я побачила, що ти справді гідний моєї довіри… 

Стефанія

Стефанія 

Сьогодні у мене по графіку робота в другу половину дня. Можна поспати довше. Чим і користуюсь. Коли прислухаюсь до звуків дому розумію, що Тадей вже пішов.

Обдумую його вчорашні слова. Поцілунок умисно ігнорую. Бо якщо почну про нього думати, то боюсь додумаюсь до чогось такого… Чого мені поки що думати не варто. 

Чи можна довіряти Тадею? Він пообіцяв все владнати. Він же бачив, в якому стані Вітя. Нас пустили до нього всього на пару хвилин. Але Тадей переконався на власні очі, що справа серйозна. Отже, може  в нього й не кам’яне серце. Тоді, коли все владнається, нам не буде потреби ворогувати. 

Чомусь ця думка викликає у мене посмішку. 

Тадей приходить в обід, коли я вже одягнута збираюсь виходити з дому. Дивуюсь його появі. 

— Ти що вже напрацювався? — питаю я у нього. 

— Я сьогодні був не на роботі. Точніше, зранку заїхав в офіс, а потім розбирався з клініками для твого брата. Ми знайшли підходящу. Треба тільки переконатися, зʼїздити ще туди, але я думаю це те, що нам треба. 

— Правда? — моє серце завмирає в грудях і вперше я починаю думати, що в цьому довгому тунелі безвиході можна побачити світло. — А донори? 

— В їхній базі якраз є потрібні, — скзаав Тадей. — Якщо нам все підійде, то операцію можна буде провести в найшвидші строки.

Він говорить дуже серйозно. Я вдивляюсь  вйого обличчя, щоб розгадати — брехня це чи правда. І очі у нього такі чесні, що я вже не можу сумніватися.

— Це чудові новини! — кажу і поривчасто обіймаю його. — Це правда чудові новини! — відчуваю як інстинктивно його великі руки обивають мою талію. Мене охоплює хвиля збентеження. Бо ми так близько. Я чую, як він пахне. Машиною і дорогими парфумами, і від цього поєднання у мене йде обертом голова.