Розділ 14

Стефанія

Коли Тадей йде я розумію, зо треба зайти у вбиральн. І вмитися. В голові шумить. Безсонна, ну майже безсонна ніч дається  взнаки. Тіло болить. Як же я співчуваю своїй мамі, що вона вимушена все це проходити щодня… 

Я умиваюсь, витираю обличчя паперовими серветками, уникаючи погляду в дзеркало. Знаю там буде дивитися на мене кікімора з брудним волоссям. Я їй не рада. 

Виходжу в коридор. Тадея все ще не видно. 

І раптом чую неголосне:

— Стефаніє? Це ти? Ти що тут робиш? — повертаюсь в бік голосу і бачу Ігоря. Свого колишнього однокласника. 

— Чекаю коли прийде лікар і розповість як минула ніч у мого брата, —  відповідаю я, ковзаючи поглядом по блакитній уніформі Ігоря. — А ти тут працюєш? 

— Інтерн в хірургії, — пояснює він. — Завів вночі пацієнта в палату інтенсивної терапії, а це вирішив навідатись. Хочеш, ходімо  вординаторську. Я гляну записи в журналі щоод Віті. 

— Ти не забув як його звати? 

— Так ми ж гуляли разом в дворі. То йдеш? У мене ще дві години чергування є…

— Ходімо! 

Я йду за Ігорем мимохіть озирнувшись в бік ліфту. Тадей так і не зявився. Але якщо і зявиться, то позвоне. Зрештою я не маленька дитина, щоб за мною стежити. Та і звітувати нікому нічого не зобов'язана. 

Позіхою, опинившись в ординаторській. 

— Ти тут всю ніч була? — питає Ігор. — Навіщо? 

— А раптом би щось…

— Стеф, ти все одно ні на що не можеш влинути, —  він вводить пароль в компьютер. Потім дивиться на мене співчутливо. — Там кавоварка, зроби собі каву. Можеш узяти синю чашку, то моя. 

Я роблю каву і повертаюсь до Фгоря. Який клацає щось в комп'ютері. 

— У вас же однакове прізвище? — бурмоче він. — Ага… Ну все нормально ж… Якщо можна так сказати. Кардіограма стабільна, пульс в межах норми всю ніч… Легені вентилюються. МОжливо сьогодні знімуть з апарату ШВЛ, якщо буде менше збиратися рідина в легенях… Можна було б і вдома спати тобі. 

Я з ним не згодна. Але не сперечаюсь. Допиваю каву, вона ароматна і смачна. Говорю з Ігорем ні про що. Він намаагється пригадати, як носив мій рюкзак до школи. Я звертаю цю розиову. Ігор симпатичний, і переспективи в нього є, але… Не торкає мене його увага. Чи то просто  я настільки втомлена, що вже не можу щось адекватно відчувати. 

Разом ми виходимо  в коридор. 

Відразу помічаю Тадея, поруч з ним лікар в білому халаті. Вони про щось домовляються. Я дякую Ігорю за каву і рушаю туди. 

— Стеф, номер залиш! — гукає Ігор. Тадей обертається на голос і його погляд наповнюється темним вогнем. 

Під цим прицілом чорних зіниць я вводжу Ігорю в телефон свій номер. Той скидає мені виклик і посміхається. Розумію, що роблю правильно. Але чомусь по шкірі починають бігати якісь ніби електричні розряди, так несхвально спостерігає за моїми діями Тадей. 

Йду до нього і лікаря. 

— Дякую, що приділили увагу, —  каже Тадей. — Я сам розкажу все сестрі Віктора, про що ми домовились. 

— Так. У мене скоро обхід, часу немає зовсім. 

Лікар тисне руку Тадею і швидко йде від нас. 

— Це що був лікар, який спостерігає Вітю? — питаю я розгублено. 

— Так. Він шукав тебе, але ти десь зникла, — Тадей підкреслює останнє слово. — До речі, твоя холодна кава, — простягає мені паперовий стаканчик.

— Таке враження, що ти на мене сердишся! 

— Авжеж ні. Я просто приніс тобі каву і шукав тебе по всій реанімації, вирішив що з твоїм братом щось сталось і ти там, а як виявилось фліртувала з якимось мужиком. Звісно я не серджусь. Стеф! 

Тадей

Авжеж, я серджусь. Навіть не думав, що буду сердитися за щось подібне, але контролювати це не можу. Мені не подобається, що навколо неї вʼється якийсь тип і що вона з ним така привітна.

Дивлюсь на неї і чекаю відповіді. Може, я дещо видав себе, але пофіг. Але їй теж певно на мої емоції начхати. Дивиться на мене втомленим поглядом. 

— Ну не злись. Я випила вже каву з Ігорем, — каже Стеф нарешті безтурботно. — Але ще порція мені не завадить… Що казав лікар? Про що ви домовились? 

— Йому треба вже здавати аналізи на маркери для трансплантації. Чекати далі не можна,  — насправді лікар вивалив на мене купу медичних термінів, в яких я і раніше не тямився. А після безсонної ночі так і взагалі щось було зрозуміти дуже важко. Але я хотів зрозуміти. І справді допомогти Стеф з лікуванням брата. Це мінімум який я можу зробити і не збідніти. 

— У нас немає донора, — відповідає Стеф похмуро. — І взагалі, чого ти туди лізеш? Ти думаєш все це так просто вирішити? 

— Нагадую, ти моя дружина. Хай навіть номінальна наразі, — чомусь вимовляти останні слова мені якось самому неприємно. 

— І що? Це не дає тобі права щось вирішувати без мого відома! — вона тре скроні. Теж втомилась. І серджусь на неї і водночас мені її шкода. Якби не була такою впертою всі ці її жертви були б просто не потрібні.