Розділ 13

Стефанія

Я доїдаю котлету. Настрій прекрасний. НІяких мужиків я не мила. Але Тадею про це знати не обов'язково. Він так психує і злиться, що на довго його не вистачить. 

Коли вже йду в свою кімнату, радіючи що під нею росте зручне дерево і мені вдалось вранці з кімнати вибратися, в кишені вібрує телефон. 

Бачу що це мама. Ми вже розмовляли з нею, то груди тривожно стискаються, кишечник робить те саме. 

— Так, мам, щось сталось? — питаю схвильовано.

— Віті погано. Я викликала швидку, ми їдемо  в лікарню, — стривожено повідомляє мама. — Він задихається, я не знаю, що робити. 

Я ледве не втрачаю свідомість від різкої хвилі паніки. 

— Я скоро приїду, тримайся, — кажу, відбиваючи виклик.  

Моя мама дуже сильна жінка. Але іноді і їй потрібна підтримка. Вона доглядає за братом цілодобово. І я уявляю наскільки вона виснажена зараз. Треба поїхати і допомогти їй зараз. Або просто відпустити додому відпочити кілька годин, поки я буду в лікарні. 

Але є одна проблема. Я в іншому місті. І на таксі у мене грошей немає. 

Стою розгублено в коридорі. Я не можу допустити бездіяльність. Треба щось робити. Моя гордість і незалежність це добре. Але є моменти, коли на них треба наступити. Машина є у Тадея. Не вийде з ним — буду просити того Рому про допомогу. 

Він виходить до коридору і наші погляди зустрічаються:

— Щось трапилось? — питає стурбовано. Чи то мені здається, що його голос стурбований?

— Мені терміново треба додому. Вітю забрала швидка, мамі треба підтримка, — кажу швидко. — Ти можеш мене відвезти туди? 

— Так, авжеж, — він навіть не сперечається. — Піду перевдягнусь, дай мені пʼять хвилин. 

Я теж забігаю в свою кімнату, хапаю якісь речі в сумку і виходжу назад. Тадей вже чекає на мене. Називаю йому адресу міської лікарні. І ми йдемо до машини. 

— Розкажеш, що трапилось? — запитує Тадей, коли ми вже їдемо. 

— Сама не знаю, — кажу я. Маму не відволікаю, хоч і дуже хочеться зателефонувати їй і дізнатися новини. — У Віті рідкісна хвороба. Серцева і ниркова недостатність. Мама сказала, що він задихається. Можливо, набряк легень… Мені страшно. 

— У нього є якийсь лікар, який його спостерігає? Це професіонал? 

— За останні роки його вже стільки лікарів обстежували і спостерігали, — я зітхаю. — Ми були в обласній лікарні і в Охмадиті, всі ставлять різні діагнози, але останнє обстеження показало генетичну мутацію, — мене несе в пояснення. Хочу, щоб хоч хтось мене вислухав. Якщо Тадей готовий слухати, то нехай. 

— Якщо треба якась допомога, я допоможу, — каже. — Не в рахунок спадку, чи ще чогось. 

— Там стільки грошей треба… Ми дізналися, є спеціальна клініка у Франції, вони ніби займаються цим синдромом, але у нас немає грошей. Спадок можливо б покрив ці витрати, —  кажу, дивлячись на нього. Як він зосереджено дивиться в темряву за вікном, освітлену лише фарами дальнього світла. 

 — Даси мені сьогодні його виписки. У мене є один хороший знайомий в "Охматдиті". 

— Ми вже були там, — відповідаю я. — Нам нічим не допомогли. 

— Принаймні, треба проконсультуватися з ним. Я б хотів послухати, що він порадить. 

— Гаразд, — киваю. Я не знаю, що ще сказати. Певно Тадей хоче вирішити щось, що пов'язане зі спадком. Мені б теж було простіше. Не вступати з ним у виснажливу боротьбу. А просто подбати про здоров’я брата. 

На мить з'являється сум, що прекрасний будинок дядька буде зруйнований. І що Тадей зникне з мого життя. Але я відганяю ці думки. Зараз життя Віті значно важливіше ніж якесь каміння. 

— Дякую, — кажу нарешті. — Що все ж поїхав. Бо я вже думала, що ти упрешся і не повезеш мене нікуди. 

— Ну, не такий вже я й монстр, як ти мене уявляєш. Розберемось. Все буде добре. 

Тадей 

Ми виїжджаємо швидко. Мені дійсно стає шкода її. Але ж я пропонував їй гроші на лікування. Вона сама тоді відмовилась. 

Дорогою помічаю, як вона напружена. Видно, що Стеф дуже переживає за брата. Певно, якби у мене був хворий брат чи сестра, я б теж так переживав.

— Все буде добре, — знаю, що ці слова не надто надійні. Я ж не в курсі, чим він хворіє, не в курсі всіх деталей. Але я дійсно збираюсь їй допомогти і впевнитись, що саме так все і буде. 

— Так, напевно, — вона зітхає. — Я сто разів це чула… 

Більше я нічого не кажу. Певно, всі слова зараз зайві. Та і не хоче Стеф моєї підтримки, вона їй не треба. Ми з нею не друзі, і тим паче не щось більше. 

Але ловлю себе на думці, що не хочу, щоб їй було погано. Я дійсно не хочу цього. Певно, вже трохи звик до неї. А може і не трохи. 

Приїжджаємо до клініки за рекордно короткий час. Вже збираюсь виходити з машини, коли Стеф каже:

— Дякую, — вона відстібає ремінь безпеки. — Ти можеш повертатися. Чекати навряд чи треба. Це надовго.