Розділ 8

Стефанія

— Цей пиріг мабуть краще, що я куштувала останнім часом, — нахвалює тітка мої кулінарні таланти. — Обовʼязково перешли мені рецепт, Стефо. Приготую, як приїде внук з Нідерландів. 

— Він ще не одружився? — я намагаюсь пригадати цього родича, але в памяті пусто. 

— Ой, ті нідерландки такі страшні! Я казала йому, що ніколи він там нормальну не знайде, ото і не знайшов! Приїде сюди на два місяці, то може зісватаю йому когось. Маю пару дівчат підходящого віку. 

Я тільки посміхаюсь. Хочу щось сказазти ще, але ледве не давлюсь ковтком чаю. Бо на сходах з’являється парочка. У видри розтріпане волосся, у Тадея червона помада на губах. Я відчуваю, що стаю такою ж червоною, в колір тій фарбі… 

— Швидко ви, — відкашлюючись шиплю до них. — Хтось не марафонець… 

Тітка повертається до Тадея і теж все помічає.

— О Боже, що тут відбувається? — питає шоковано. 

Тадей переводить погляд з тітки на мене, з мене на тітку, явно не розуміючи, що вона тут забула.

— А я в гості прийшла. Вже йду, — каже видра солодким голосом. — Бувай, котику, — чмокає Тадея в губи. 

Тут же в двері дзвонять. Певно, це та сама доставка.

— Прийму доставку, — каже Тадей і вони обоє йдуть до дверей.

Тітка нахиляється до мене і шепоче:

— І як ти це стерпіла? Це ж… Нечувано! 

— Тадей одружений тільки на папері,— кажу я. — Вільний робити що хоче, — але кожне слово дається мені з зусиллям. Проштовхую його кріз спазм в горлі. 

— Але твоя репутація, Стефо! Всі в окрузі будуть говорити, що чоловік тобі зраджує, — тітка хитає голвою. — Ти ж не почепиш табличку на нього, що він фіктивний… Сором який! Зараз я з ним поговорю! 

Тадей дійсно повертається до нас з їжею. 

— Тут суші приїхали, пригощайтесь, — ставить пакунки на стіл, як ні в чому не бувало. 

— Та ми вже повечеряли, — каже тітка. — І що це за фокуси? Ти геть сором втратив? 

— А чого мені соромитись? — він раптом переводить погляд на мене. — Дружина не дає. 

— Та хоч би мене посоромився і мого сивого чуба! 

— Я ж не знав, що ви прийдете, — знизує плечима. 

— А я тобі казала, але ти був так зайнятий своєю шваброю, що нічого не чув, — не втримуюсь я. — Отаке мені дісталось… Певно, треба і собі якогось друга привести, а тьоть Оль? А може ви мене зі своїм внуком познайомите? Коли ви кажете він приїздить? 

— Внук з Нідерландів, він у мене айтішник, дуже добре заробляє! — підхоплюється тітка. — Зараз фотку покажу, він спортом ще займається… — вона витягає телефон.

— Який ще айтішник-спортсмен? — насуплюється Тадей. — Тьоть Оль, я б хотів поговорити з дружиною. Ви ще тут надовго планували затримуватись? — мало не прямо виганяє її. 

— Зараз фото спортсмена роздивлюсь і викличу тітці таксі, — відповідаю я йому. — Ти можеш йти в кімнату чи наздоганяти свою швабру-видру, нам  і без твоєї компанії було чудово. 

— Ну ні, з вами тоді подивлюсь, — каже вперто і підходить ближче, зазираючи тітці в телефон.

— А ось і мій Ромчик! — тітка показує молодого симпатичного і підкачаного хлопця. 

— Точно! Пригадую, — я дійсно десь його бачила в рекомендаціях в друзях у Фейсбук. — І правда виріс… 

— Та там ще молоко на губах не підсохло, — хмикає Тадей. — Скільки йому? Двадцять? 

— Тадею, по-перше це твій троюрідний брат,—  тітка дивиться на мого благовірного дуже несхвально. — А по-друге, тобі яка справа? Хлопець сам за кордоном і досяг там чималих успіхів. 

— Так, Тадею, заздри мовчки, — кидаю шпильку я. Те як він психує, мені страшено подобається. Здається, хтось тут просто терпіти не може конкуренцію. 

Тадей

Коли тітка нарешті завершує розповідати про свого синочка, я видихаю. Бісить подібне. Та він взагалі на вигляд якийсь малолітка! Тітку випихую з будинку мало не силою. Вона пручається, але таки йде, на виході кричить Стеф про якийсь рецепт. Закочую очі і мало не перед її носом зачиняю двері і розвертаюсь до своєї законної поки що дружини.

— Що за сватання одруженої у мене ж в домі? 

— Припини називати цей будинок своїм, —  вона задумливо відкушує шматок пирога. Виглядає той значно апетитніше суші. — І витри нарешті червону помаду, ти ж не на роль джокера проби тут влаштовуєш. 

Підходжу до столу і беру серветку. Витираю губи, продовжуючи дивитись на неї. 

— І що, смачний пиріг вийшов? 

— Звісно, — підсовує до себе ближче залишки. — Але ти на нього навіть не зазіхай. Ти вже повечеряв. Коханням. А те, що вийшов фаст-фуд то не біда, наступного разу зможеш довше. 

— Та яке там кохання, — махаю рукою і сідаю навпроти, долонею тягнусь за шматком в її тарілці. Про мою "швидкість" пропускаю. 

— Куди! — пробує вихопити. Але я дію швидше. 

Відкушую шматок одразу, поки вона не кинулась забирати.