Розділ 7

Тадей

Вона злиться, бо ревнує, не може бути інакше. І чомусь це доставляє мені якесь моральне задоволення. 

Взагалі я не збирався запрошувати Олю. Я не збирався з нею бачитись поки я в шлюбі, ну бо це якось неправильно, навіть якщо шлюб фіктивний. Та і що себе обманювати, до Стеф мене дуже сильно тягнуло, я хотів її, а не Олю, чи ще когось. 

Але що зроблено, те зроблено.

Йду в душ і нарешті ефект клятої віагри хоч трохи спадає. Маю їхати на ще одну зустріч.

Коли виходжу зі спальні, то сподіваюсь зіштовхнутись зі Стеф на першому поверсі, але цього не трапляється. Я навіть заходжу до кухні, але вона вже не там.

Ну і чорт з нею… Сама винна. 

Йду на роботу. Хоч другу половину дня відпрацюю адекватно, а не як було зранку…

***

Ввечері вже майже запізнююсь. Вже жалкую, що придумав все це з Олею. З іншого боку, Стеф реально сама винна. Я ж їй "не цікавий". То хай терпить. 

Заїжджаю за Олею по дорозі додому. Вона дуже рада мене бачити. У нас були стосунки, але потім я чітко окреслив межі. Мене не влаштовують ніякі зобовʼязання. Оля злилась, потім певно змирилась. Щоправда, почала вимагати дорогі подарунки за свою увагу. Тому ми і розійшлись практично остаточно. 

— Що, зрозумів, що без мене ніяк? — питає, поправляючи волосся.  

— Просто вирішив розслабитись, — знизую плечима. — Поїхали? Я замовив нам вечерю. 

— Тадею, я звісно готова пограти на нервах твоїй дружині, але спочатку ти маєш порадувати мене якось, — хижо посміхається. 

— Не проблема, — киваю. — Скільки? 

— Я що схожа на проститутку? — на щоках виступає рум’янець. — Мова не про гроші. 

— А що ти хочеш? 

— Поцілунки. Внизу, — торкається краю своєї спідниці. — Для гарного настрою і блиску в очах. 

Такого мені зовсім не хочеться. Чомусь майже відчуваю огиду, коли це уявляю. Хоча люблю, коли мені роблять "поцілунки внизу". 

— Розберемось вже після. Винагорода точно буде, — кажу їй. 

Коли приїжджаємо додому, Стеф щось готує на кухні. Помітивши мене і Олю в короткій червоній сукні, стає по кольору одного тону з тією сукнею. 

— Кухня зайнята! — каже відразу. — Можете займати салон. Тільки не попсуйте дядькові картини. 

— Що ж треба там робити, щоб їх попсувати? — чомусь мені стає весело. Я обіймаю однією рукою Олю, але дивлюсь тільки на Стеф.

— О, я знаю скільки цікавих речей, — втручається Оля, торкаючись мого плеча. 

Я дивлюсь як Стеф дістає якийсь пиріг з духовки. Пахне божественно. Мясний, сто відсотків, щедро засипаний моцарелою. 

Але після віагри в каві я не ризикну їсти це. 

— Ходімо тоді в салон, я щось замовлю. Стеф звикла готувати для себе, — коментую для чогось. 

— Так, немає нічого кращого за їжу приготовлену власними руками. Завжди знаєш що там всередині, — Стеф мені підмогрує. 

— О, я засвоїв той урок назавжди, не переживай, до твоєї їжі більше не торкнусь, — відповідаю їй. Все одно думаю лише про неї, хоч і Оля так близько. 

— Цікаве у вас сімейне життя, — хмикає Оля. — Ходімо, солоденький. У мене є для тебе десерт. 

Дивлюсь на Стеф. Чомусь хочеться, щоб вона зараз втрутилась. Якщо втрутиться і психоне, зможу відмінити цей цирк і виставити колишню. А потім зацілувати ці майже неціловані губи… 

— Щось Тадей не виглядає щасливим, — Стеф ловить мій погляд. І єхидно посміхається. — Не забудь про свої пігулочки, бо дівчина буде розчарована. 

— О, він ніколи не розчаровував… Певно, бо мене завжди хотів, — коментує Оля. 

Стеф кривиться. Потім зиркає на годинник. 

— Ви тільки дуже не шуміть. До мене скоро прийде подруга. 

— Ой, ну з цим не обіцяю! — Оля вже, здається, дещо переграє. — Я не звикла бути скутою в ліжку. 

Стефанія

Я думала він не наважиться на таке. Привів сюди цю… видру в червоній ганчірці! Та навіть сукнею те що на ній назвати складно. Якийсь широкий пояс. Треба віддіати дівчині належне. Ноги і фігура у неї прекрасні. Але це бісить ще дужче. Мене завжди дратували високі дівчата, бо я порівняно з ними якийсь хобіт, що заблукав шукаючи дорогу з Хобітанії… 

Тадея хочеться прибити. Ну нічого… в дядьковій аптечці ще залишилось чимало цікавих пігулок. А я вже придумаю, як нагодувати ними Тадея. Хоч тепер це і буде задачкою з зірочкою. 

Видра липне до Тадея, торкаючись його всюди, ніби не знає, що це робити непристойно. Навіщо вона його мацає за плече, руку чи спину? А він ще стоїть. Посміхається. Мліє, певно, від цих ласк. Козел! 

— Ни ви довго будете тут натоптувати? — питаю, закриваючи спиною пиріг. Бо хто її цю видру знає, зараз ще попрохає шматок. А я ділитися їжею з Тадеєм принципово не збираюсь. А тим більше з його ручними швабрами. 

— Я взагалі-то у себе вдома, можу бути, де хочу, — Тадей дивиться на мене з викликом.