Розділ 3

Стефанія

Наречений розбив лоба… Ледве стримую регіт. І тікаю від його спальні, чуючи в слід крик. О так! Гра почалась і поки що я веду. І це ж він не знає, що його чекає за “шикарний” костюм на весілля. Але нехай не переймається. Сукня у мене буде йому під стать… 

Зачиняю двері в свою спальню і вмикає ще раз відео на телефоні. Там Тадей лається і пробує одягнути свої штани. Падає. Зараз, коли видовище його підтягнутої дупи в боксерах “Армані” не забиває мені дух я можу насолодитися відосом в повному обсязі. Ставлю на повтор і хихочу знову. 

І пропускаю момент, коли двері в кімнату відчиняються, і в приміщення стрімко вривається головний герой відео. Спальня була просторою. Але тепер в ній різко стало тісно.  

— Ану віддай! — кричить з порогу і мало не кидається на мене.

— Е! Стій! Я ще не виклала відео в інсту, — кажу, намагаючись викрутити руку з теелфоном так, щоб він його не вихопив. 

Але він сильніший за мене і за якусь мить завалює мене прямо на ліжко, на якому я до цього сиділа. Я відчуваю на собі вагу його тіла, його обличчя прямо над моїм, а рука вчепилась в запʼясток з телефоном.

Та фактично я розп’ята під ним. Стає спекотно. І страшно. І … Адреналін буквально вибухає. Серце гупає в вухах, забиваючі всі звуки. Виявляється, у Тадея дуже підступний парфюм, так що мені стає якось аж занадто бентежно від цієї близькості і від цього запаху. 

Чомусь в голову закрадаються такі картинки… Як він тримає своєю велечезною ручищею обидва моїх запястки на головою, а сам цілує шию…

Дивлюсь йому в очі.

— Пусти, — хочу сказати впевено, але тону в чорних зіницях, втрачаючи відчуття реальності. І слово виходить клоим, і хрипким. 

— Якого біса… — не розумію, чи він свариться, чи… Скоріше, він так само, як я, відчув, що атмосфера змінилась. Сковтує слину, аж раптом телефон в моїй руці починає дзвонити.

І він його таки вихоплює і відсторонюється. Відбиває виклик, а потім щось клацає на мобільному. 

— Ще раз таке витвориш, я зніму тебе в душі і теж викладу, — каже насуплено. 

— Ти придурок? — питаю, червоніючи. — Всі побачать твою жінку голою. Що про тебе люди подумають? — але мені страшно. Бо мама теж побачить. І не дай Бог брат… Тадей же не здатний на таке. Він блефує. 

— Скажу, що ти була поганою дівчинкою і я тебе покарав, — він ледь помітно усміхається. 

— Ти ще нічого не зробив, але клянусь пожалкуєш про це! —  намагаюсь бути грізно. Але важко. Тіло ще памʼятає його вагу. І чомусь і мене почало тягнути низ живота. А це якесь лоскотно-приємне відчуття. Я такого в житті не відчувала. Тільки не кажіть, що то метелики там. Я в таке не вірила. 

— Ти теж пожалкуєш, хоч і не зробила, — каже впевнено.

— Просто відмовся від шлюбу, —  кажу я вперто. — І не буде тобі неприємностей. 

— Не дочекаєшся! Цей маєток, а головне, ця земля, буде моєю! Я все для цього зроблю! — вперто каже він. 

— Тоді твої штанці будуть першими квіточками, — я посміхаюсь. І розумію, що він дотепер в одних “армані”. І очі самі дивляться туди… Ой! Там чогось всього так багато. Я давлюсь повітрям, закашлююсь і ховаю розпашіле від сорому обличчя в подушку. 

— Я бачу, ти хочеш виглядати хороброю, дівчинко. Але краще тобі не грати зі мною в ці ігри… — його голос раптом стає ближчим, я відчуваю його подих біля мого вуха. 

 Тадей

Стефанія мене бісить. Виводить, дратує, але коли вона так близько, то всі подібні думки якось випаровуються. Тільки зараз я помічаю, наскільки ми близько, і не можу втриматись, щоб не подражнити її. 

Нахиляюсь до неї і шепочу:

— Я бачу, ти хочеш виглядати хороброю, дівчинко. Але краще тобі не грати зі мною в ці ігри…

Вона б’є мене подушкою, в яку до цього ховала своє обличчя. Вона взагалі така… Не така, як я очікував. Обличчя, мов у порцелянової ляльки, і сама здається крихкою, доторкнись пальцем — і щось зламається. Її б захищати і берегти від всього світу. Якби не її характер. Він їй дістався від якоїсь відьми. 

— Давай далі без твоїх жартиків. У мене партнери прийдуть на весілля. Проживемо хоч один день спокійно. 

— Як би не так, — вона мигцем дивиться на мій торс і знову відводить погляд. Щоки червоні, я ще такого насиченого кольору на дівчині не бачив. Її збентеження читається неозброєним оком. Чоловіка голого не бачила ніколи, чи що? — Минув день, а ти вже вимагаєш пощади. Подумай, що тебе чекає далі, Тадею, — вперта віслючка. 

— Подумай своєю головою, одруження все одно має відбутись, воно потрібне нам обом. Без нього ніхто не отримає спадок, — нагадую. — А от далі… 

— Якщо ти напишеш офіційну відмову, спадок отримаю я, — каже вона. — Тому у тебе ще є час все владнати. Маєток  я тобі не віддам, але якусь частину антикваріату з колекції дядька можеш забрати собі. 

— Ні, там було не так, — хитаю головою. — було написано, що щоб отримати спадок ми маємо одружитись. Це вже далі має хтось відмовитись. І хто відмовиться, той і програв. 

— Ну принаймні ти вже знаєш, що тебе чекає в шлюбі.