Розділ 1

Стефанія

Будинок був трішки занедбаний. Але величний. Відразу відчувався дух аристократизму і давнини. Я завмерла, роздивляючись ботанічний сад навколо нього. Вже потім відмічаючи, що реставрація всієї цієї краси буде коштувати дуже багато. Але я не планувала тут затримуватися надовго. Тільки до того моменту, поки Тадей, щоб йому пусто було, не осоромиться і не подасть на розлучення. 

Дивно бути нареченою, яка ще не одружившись планує, як отримає розлучення… Але вже так склалось. Я хочу гроші і зовсім не хочу чоловіка. Особливо, якщо я його й не бачила ніколи. 

Ну точніше бачила років п'ятнадцять тому і він мені категорично не сподобався, як можуть не подобатись нахабні, незграбні, галасливі підлітки з завищеним відчуттям власної значущості… 

Я підходжу до ганку, відмічаючи що подекуди потріскались колони, а фарба на дверях облущилась. 

“Дядько під старість геть занедбав маєток”, — подумки зітхаю. 

Стукаю у двері. Відчиняє немолода жінка. 

— Стефаніє, ти приїхала!  — каже аж надто слащавим голосом і лізе обіймати мене. — Не знаю, чи  памʼятаєш ти мене, але ми з тобою бачились, коли ти була підлітком! Мене звуть Ольга, але для тебе можна просто Оля! 

Намагаюсь її пригадати і не можу. Та ми певно й бачилилсь лише на весіллі кузини Віти, коли запросили всіх родичів… 

— Я твоя тітка! Сестра покійного…  — продовжує тараторити жінка, тобто, Ольга. — Така втрата, така втрата, — вона зітхає. 

— Аркадій про вас нічого не розповідав, —  кажу прямо. Хоча воно і не дивно. Дядечко, був ексцентричним і з рідною сестрою міг не спілкуватися роками. 

— Аркадій був дуже еее… Творчою особистістю! — каже Ольга. — А творчі люди, вони інколи непередбачувані… Я шкодую, що ми не дуже багато спілкувалися.

— Це точно, —  я посміхаюсь. — Особливо після смерті… Мій наречений вже приїхав? Чи зробив всім нам послугу і не з'явився? 

— Приїхав, — вона киває. — Зараз я його покличу! Тадею! — почала вона гукати. 

— Не треба! — тільки й встигаю сказати я. Але пізно. За спиною тітки Ольги чується шум і мені на зустріч виходить… красень! 

А от такої підстави від дядечка Аркадія я не чекала. Тадей мав бути прищавим, кривозубим, жахливим чудовиськом… У мене аж язик до піднебіння приростає від несподіванки. І чомусь пришвидшується пульс. Бо чоловік за спиною тітки справді незвичної зовнішності, але високий, увесь такий…. Тестестероновий, іншого слова не підберу. Мʼязистий. 

— О, приїхала, — каже він, окидаючи мене оцінюючим поглядом. 

Погляд мені не подобається. Я не товар на вітрині, щоб так дивитися. Ледве втримую непокірну рук від того, щоб не пригладити волосся. 

Нагадую собі про те, що я тут тільки заради брата. Бо ми з мамою вже замучились, ми вже заклали все, що можна було закласти, і продали все, що можна було продати. А лікарі все не можуть встановити йому діагноз. Все гадають, чи у нього синдром Фабрі, чи просто гостра серцева недостатність. Нам дуже треба гроші. Щоб це з'ясувати і поставити малого на ноги. 

— Давай до справи, — кажу Тадею, нарешті опановуючи і пульс, і дихання. — Коли у нас весілля? Як кажуть, чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо… 

— Швидко закінчувати, це не по моїй частині, — насміхається і дивиться на мене з викликом. 

— Така справа, як весілля, — це вам не ваші модні гульки, — втручається Ольга. — Ви ж на все життя себе повʼязуєте, діти! Треба підготуватися, розіслати запрошення…

— А можна ми тихо розпишемось? — питаю я. — Щодо святкування і церемоній в заповіті нічого не було,  — знов уловлюю на собі погляд Тадея, і знову в легенях стає замало повітря. Якщо він на мене так постійно буде дивитися, зіпсувати йому життя буде дуже важко... 

Тадей

Кляте дівчисько запізнюється. Я ледь-ледь викроїв собі час на те, щоб все тут залагодити. Роботи повно, я тільки-тільки відкрив новий готель, і мав би зараз займатись ним, а не оцим от.

Хоча, з іншого боку, земля тут прекрасна. Територія величезна. Маєток старий, але якщо його знести і збудувати тут готель, то вийде справжня цукерочка. Головне, домовитись з дівчиськом. 

Що за дибільні умови про шлюб, ну нащо дядько все це взагалі видумав? Я встигаю потренуватись і прийняти душ, коли чую внизу голоси. 

Натягую перші-ліпші штани і футболку, бо мене розпирає цікавість. Зі Стефанією ми мали колись пересікатися, але я зовсім її не памʼятаю. Певно, вона була сірою мишкою-малоліткою. Значить, такою і лишилася.

Впевнений в цьому, я спускаюсь вниз, але щойно бачу її, розумію, що помилився. Блакитні очі дивляться з викликом, але мій погляд не затримується на них довго, бо опускається нижче. Фігурка у неї просто ідеальна, навіть в такому простому одязі. 

Ми перекидаємось парою фраз і я розумію, що вона гостра на язичок. Але при цьому є в ній щось наївно-невинне.

— А можна ми тихо розпишемось? — питає Стефанія насторожено. — Щодо святкування і церемоній в заповіті нічого не було,  

— Зовсім тихо не вийде. У мене купа партнерів, шлюб не має виглядати, як фіктивний, — кажу я їй. 

— Та кому яка різниця? — закочує очі. — Головне шлюб і строки. І потім гроші… Ти ж за ними тут? — дивиться мені прямо в очі. 

— Головне — земля, — не погоджуюсь я. — Але і враження людей для мене теж важливі. Бо мої партнери — важливі люди.