МЕЛІССА
— Раяне, якщо ти ще раз пройдеш повз мене, я тебе вишвирну звідси. Ясно?
Я навіть не підвищувала голосу.
Навпаки — сказала це напрочуд спокійно, майже лагідно.
І саме це, здається, розважило його найбільше.
Раян зупинився посеред коридору, який вів до мого робочого столу, і повільно повернув голову в мій бік. На його обличчі одразу розповзлася та сама самовдоволена усмішка, яку я вже починала ненавидіти.
Він стояв за кілька метрів від мене, тримаючи в руці білу порцелянову чашку.
Каву.
Знову.
Я подивилася спочатку на чашку, потім на нього.
Він помітив мій погляд і, ніби навмисно, підняв чашку трохи вище.
— А що таке? — запитав він із таким щирим здивуванням, наче справді не розумів, чому я погрожую його викинути з офісу. — Я тобі, взагалі-то, каву приніс.
Я повільно вдихнула.
Порахувала до трьох.
Не допомогло.
— Мене вже від неї нудить.
Раян зробив кілька кроків у мій бік.
— Не може бути.
— Може.
— Ти ж любиш каву.
— Люблю.
— От бачиш.
Він поставив чашку на край мого столу й задоволено кивнув, ніби щойно виграв суперечку.
Я подивилася на неї.
Чорна.
Без цукру.
Саме така, яку я зазвичай пила.
Але сьогодні ця чашка викликала в мене лише одне бажання — кинути її в нього.
— Це десята чашка, — нагадала я.
Раян підняв брови.
— За сьогодні?
Я повільно повернула до нього голову.
— За останні пів години.
Він замислився.
Справді замислився.
Я навіть бачила, як він порахував щось у голові.
— Абсолютно, — нарешті відповів він.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Я відкинулася на спинку крісла й потерла пальцями скроні.
Голова вже починала боліти.
Не знаю, від кави чи від нього.
Можливо, від обох.
— Раяне...
— Меліссо...
— Якщо я зараз вип'ю ще одну чашку, мене можна буде нести в реанімацію.
— Я викличу швидку.
— Ти її ж і викличеш?
— Звісно.
Він усміхнувся.
Я звузила очі.
— Ти мені в зяті, часом, не плануєшся?
Він завмер.
На секунду на його обличчі з'явилося щось схоже на справжню паніку.
Я ледве стримала сміх.
— Я?
— Ти.
— У зяті?
— Так.
Він повільно поставив долоню собі на груди.
— Збережи Господь від такого «щастя».
Він підняв обидві руки й показав пальцями уявні лапки біля слова «щастя».
Я кілька секунд просто дивилася на нього.
— Ти зараз образив мене і Наомі.
— Ні.
— Образив.
— Я сказав про себе.
— Але це стосується Наомі.
— Можливо.
— Раяне.
— Меліссо.
Ми дивилися одне на одного.
Він усміхався.
Я намагалася не усміхнутися у відповідь.
Не вийшло.
Кутик моїх губ зрадницьки сіпнувся.
— Тоді йди.
— З задоволенням.
Він розвернувся.
Зробив один крок.
Другий.
Потім раптом зупинився.
Повернувся.
— А каву залишаю.
Я подивилася на чашку.
— Забери.
— Подарунок не можна повертати.
— Це не подарунок.
— А що?
— Замах на моє життя.
Він засміявся.
Його сміх розчинився в ранковому шумі офісу.
Раян нарешті пішов.
Я провела його поглядом, поки він не зник за скляною перегородкою.
Тільки після цього дозволила собі тихо видихнути.
— Нестерпний...
Я взяла чашку двома пальцями, відсунула її подалі від себе й повернулася до ноутбука.
Мій погляд сам собою ковзнув убік.
На двері кабінету Дамініана.
Вони були зачинені.
Я злегка нахмурилася.
З самого ранку я його не бачила.
Для інших це, можливо, було б дрібницею.
Для мене — ні.
Дамініан був людиною, яка майже ніколи не змінювала свого розкладу.
Він приходив на роботу в один і той самий час.
Проводив ранкові наради.
Переглядав документи.
Відповідав на дзвінки.
Потім працював так, ніби в нього всередині був вбудований годинник.
Сьогодні його не було.
Я знала тільки те, що сказав Раян.
Важлива нарада.
Десь.
З кимось.
І повернеться ближче до вечора.
Чомусь саме це «десь» мене й дратувало.
Я взяла ручку й почала нею постукувати по столу.
Раз.
Два.
Три.
Потім змусила себе зупинитися.
— Меліссо, тобі нема чого робити? — пробурмотіла я сама собі.
Я знову почала друкувати.
Минуло хвилин двадцять.
Може, тридцять.
Я вже майже втягнулася в роботу, коли телефон завібрував.
Я взяла його до рук.
На екрані висвітилася знайома фотографія.
Наомі.
Я усміхнулася.
— Привіт.
— Нарешті! — пролунало у слухавці.
Я відсунула телефон трохи далі від вуха.
— Ти чого кричиш?
— Бо я тобі вже п'ять хвилин телефоную!
— П'ять хвилин?
— Добре, три.
— Наомі...
— Меліссо, ти сьогодні приїдеш до мене?
Я відразу похитала головою, хоча вона не могла цього побачити.
— Ні.
— Чому?
— Працюю.
— Відпросись.
— Не можу.
— Можеш.
— Не можу.
— Можеш.
Я усміхнулася.
— У тебе сьогодні що, вільний день?
— Ні.
— Тоді чому я маю кидати роботу?
— Бо я хочу тобі дещо розповісти.
Я насторожилася.
— Що?
— Про Раяна.
Я заплющила очі.
— Боже...
— Не «боже». Серйозно.
— Наомі, я сьогодні не можу.
— Меліссо...
— Ні.
— Ну будь ласка.
— Ні.
— Це прям питання життя і смерті.
#6227 в Любовні романи
#2653 в Сучасний любовний роман
#673 в Молодіжна проза
Відредаговано: 05.11.2026