Доведи що ти не така

Розділ 18: Плани, яких я не мала

МЕЛІССА

 

— Раяне, якщо ти ще раз пройдеш повз мене, я тебе вишвирну звідси. Ясно?

Я навіть не підвищувала голосу.

Навпаки — сказала це напрочуд спокійно, майже лагідно.

І саме це, здається, розважило його найбільше.

Раян зупинився посеред коридору, який вів до мого робочого столу, і повільно повернув голову в мій бік. На його обличчі одразу розповзлася та сама самовдоволена усмішка, яку я вже починала ненавидіти.

Він стояв за кілька метрів від мене, тримаючи в руці білу порцелянову чашку.

Каву.

Знову.

Я подивилася спочатку на чашку, потім на нього.

Він помітив мій погляд і, ніби навмисно, підняв чашку трохи вище.

— А що таке? — запитав він із таким щирим здивуванням, наче справді не розумів, чому я погрожую його викинути з офісу. — Я тобі, взагалі-то, каву приніс.

Я повільно вдихнула.

Порахувала до трьох.

Не допомогло.

— Мене вже від неї нудить.

Раян зробив кілька кроків у мій бік.

— Не може бути.

— Може.

— Ти ж любиш каву.

— Люблю.

— От бачиш.

Він поставив чашку на край мого столу й задоволено кивнув, ніби щойно виграв суперечку.

Я подивилася на неї.

Чорна.

Без цукру.

Саме така, яку я зазвичай пила.

Але сьогодні ця чашка викликала в мене лише одне бажання — кинути її в нього.

— Це десята чашка, — нагадала я.

Раян підняв брови.

— За сьогодні?

Я повільно повернула до нього голову.

— За останні пів години.

Він замислився.

Справді замислився.

Я навіть бачила, як він порахував щось у голові.

— Абсолютно, — нарешті відповів він.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Я відкинулася на спинку крісла й потерла пальцями скроні.

Голова вже починала боліти.

Не знаю, від кави чи від нього.

Можливо, від обох.

— Раяне...

— Меліссо...

— Якщо я зараз вип'ю ще одну чашку, мене можна буде нести в реанімацію.

— Я викличу швидку.

— Ти її ж і викличеш?

— Звісно.

Він усміхнувся.

Я звузила очі.

— Ти мені в зяті, часом, не плануєшся?

Він завмер.

На секунду на його обличчі з'явилося щось схоже на справжню паніку.

Я ледве стримала сміх.

— Я?

— Ти.

— У зяті?

— Так.

Він повільно поставив долоню собі на груди.

— Збережи  Господь від такого «щастя».

Він підняв обидві руки й показав пальцями уявні лапки біля слова «щастя».

Я кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ти зараз образив мене і Наомі.

— Ні.

— Образив.

— Я сказав про себе.

— Але це стосується Наомі.

— Можливо.

— Раяне.

— Меліссо.

Ми дивилися одне на одного.

Він усміхався.

Я намагалася не усміхнутися у відповідь.

Не вийшло.

Кутик моїх губ зрадницьки сіпнувся.

— Тоді йди.

— З задоволенням.

Він розвернувся.

Зробив один крок.

Другий.

Потім раптом зупинився.

Повернувся.

— А каву залишаю.

Я подивилася на чашку.

— Забери.

— Подарунок не можна повертати.

— Це не подарунок.

— А що?

— Замах на моє життя.

Він засміявся.

Його сміх розчинився в ранковому шумі офісу.

Раян нарешті пішов.

Я провела його поглядом, поки він не зник за скляною перегородкою.

Тільки після цього дозволила собі тихо видихнути.

— Нестерпний...

Я взяла чашку двома пальцями, відсунула її подалі від себе й повернулася до ноутбука.

Мій погляд сам собою ковзнув убік.

На двері кабінету Дамініана.

Вони були зачинені.

Я злегка нахмурилася.

З самого ранку я його не бачила.

Для інших це, можливо, було б дрібницею.

Для мене — ні.

Дамініан був людиною, яка майже ніколи не змінювала свого розкладу.

Він приходив на роботу в один і той самий час.

Проводив ранкові наради.

Переглядав документи.

Відповідав на дзвінки.

Потім працював так, ніби в нього всередині був вбудований годинник.

Сьогодні його не було.

Я знала тільки те, що сказав Раян.

Важлива нарада.

Десь.

З кимось.

І повернеться ближче до вечора.

Чомусь саме це «десь» мене й дратувало.

Я взяла ручку й почала нею постукувати по столу.

Раз.

Два.

Три.

Потім змусила себе зупинитися.

— Меліссо, тобі нема чого робити? — пробурмотіла я сама собі.

Я знову почала друкувати.

Минуло хвилин двадцять.

Може, тридцять.

Я вже майже втягнулася в роботу, коли телефон завібрував.

Я взяла його до рук.

На екрані висвітилася знайома фотографія.

Наомі.

Я усміхнулася.

— Привіт.

— Нарешті! — пролунало у слухавці.

Я відсунула телефон трохи далі від вуха.

— Ти чого кричиш?

— Бо я тобі вже п'ять хвилин телефоную!

— П'ять хвилин?

— Добре, три.

— Наомі...

— Меліссо, ти сьогодні приїдеш до мене?

Я відразу похитала головою, хоча вона не могла цього побачити.

— Ні.

— Чому?

— Працюю.

— Відпросись.

— Не можу.

— Можеш.

— Не можу.

— Можеш.

Я усміхнулася.

— У тебе сьогодні що, вільний день?

— Ні.

— Тоді чому я маю кидати роботу?

— Бо я хочу тобі дещо розповісти.

Я насторожилася.

— Що?

— Про Раяна.

Я заплющила очі.

— Боже...

— Не «боже». Серйозно.

— Наомі, я сьогодні не можу.

— Меліссо...

— Ні.

— Ну будь ласка.

— Ні.

— Це прям питання життя і смерті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше