Розділ 16; Не встигни запізнитися

Мелісса

Працюючи, я навіть не помітила, як минув день.

Здавалося, ще зовсім недавно я тільки зайшла до офісу, поставила сумку біля свого столу, увімкнула комп'ютер і зробила перший ковток кави, переконуючи себе, що сьогоднішній день буде спокійним.

Наївна.

Тепер за вікном уже поволі змінювалося світло, сонце опускалося нижче, забарвлюючи скло сусідніх будинків теплими золотистими відблисками. В офісі стало тихіше. Частина працівників уже розійшлася, хтось збирав речі, хтось поспіхом допрацьовував останні завдання, а хтось, як і я, досі сидів перед монітором, намагаючись переконати себе, що ще одна таблиця — це точно остання.

Дамініан за весь день жодного разу не попросив мене зайти до нього в кабінет.

Після тієї розмови я, якщо чесно, навіть не знала, добре це чи погано.

Мабуть, добре.

Так було простіше.

Набагато простіше не зустрічатися з його поглядом, не згадувати те, що сталося, і не намагатися зрозуміти, чому після одного-єдиного поцілунку все раптом стало таким незручним.

Я могла працювати.

Він міг працювати.

Ми могли робити вигляд, що нічого не змінилося.

Принаймні теоретично.

На практиці ж мені вистачало одного лише усвідомлення, що він сидить за кілька метрів від мене, по той бік скляної стіни, щоб мій мозок час від часу нагадував про його існування.

Я щоразу сердито відганяла ці думки.

Нічого не сталося.

Нічого.

Але саме в той момент, коли я нарешті почала втягуватися в роботу, почула знайомі кроки.

Я навіть не підняла голову одразу.

Не треба було.

Я вже знала, хто це.

Заплющивши очі буквально на секунду, я повільно видихнула, рахуючи подумки до трьох.

Раз.

Два.

Три.

Потім підняла погляд.

Переді мною стояв Раян.

Моя особиста офісна катастрофа.

— Раяне, скажи мені, тобі зайнятися нічим? — запитала я, навіть не намагаючись приховати втому в голосі.

Він спокійно сперся долонями об край мого столу й подивився на мене так, наче я поставила йому надзвичайно дивне запитання.

— Є.

Я підняла брову.

— Ну тоді йди й роби.

Вказала рукою кудись у бік його робочого місця, навіть не дивлячись туди.

Раян не зрушив.

Я повільно підняла на нього очі.

— Чого стоїш?

— Так я їх і роблю.

— Що саме?

— Свої справи.

— І чому тоді ти стоїш біля мого столу?

Він тяжко зітхнув.

— Бо я не можу зв'язатися з твоєю подругою.

Я завмерла на секунду.

А потім знову опустила погляд на монітор.

— Значить, вона працює, раз ти не можеш до неї додзвонитися.

— Ти думаєш, я про це не думав?

— Судячи з того, що ти вже втретє за останню годину проходиш повз мене, — ні.

Раян скривився.

— Після клубу вона взагалі мене уникає.

Я повільно повернула голову до нього.

— Справді?

— Так.

Він уже не жартував.

Я відклала ручку, якою до цього машинально постукувала по столу, і уважніше подивилася на нього.

— І ти не розумієш чому?

— Якби розумів, не стояв би тут.

— Тоді запитай себе, чому вона це робить.

— Вона мені не відповість.

— А ти пробував?

Раян глянув на мене так, наче я запропонувала йому щось абсолютно очевидне.

— Я їй писав.

— І?

— Не відповила.

— Дзвонив?

— Дзвонив.

— І?

— Не відповила.

— Тоді...

Я розвела руками.

— Тоді, можливо, проблема не в телефоні.

Він насупився.

— Ти зараз на чиєму боці?

— На своєму.

— Дуже допомогла.

— Я знаю.

На його обличчі з'явилася втомлена посмішка.

Я не втрималася й теж ледь усміхнулася.

— Добре, — сказала я, знову беручи до рук ручку. — Я з нею поговорю.

Раян одразу ожив.

— Серйозно?

— Так.

— І?

— І дам тобі знати.

— А коли?

Я повільно підняла на нього очі.

— Раяне.

— Все, мовчу.

— От і чудово.

Він уже збирався відійти, але раптом повернувся.

— Тільки не забудь.

— Я не забуду.

— Ти найкраща.

— Знаю.

Він розсміявся.

— Самовпевнена.

— Навчилася у вас.

— У кого це?

Я кивнула в бік кабінету Дамініана.

Раян прослідкував за моїм поглядом, а потім знову подивився на мене.

— А-а.

— Іди вже.

— Йду.

Він нарешті відійшов.

Я провела його поглядом, похитала головою й повернулася до таблиць.

На кілька хвилин в офісі знову стало тихо.

Лише звук клавіатури, клацання мишки, віддалені голоси й неголосне гудіння кондиціонера.

Я майже втягнулася в роботу, коли помітила в календарі Дамініана зустріч.

Мої пальці завмерли над клавіатурою.

Через пів години.

Я ще раз перевірила час.

Так.

Саме через тридцять хвилин.

Я відкрила потрібні документи, швидко переглянула інформацію щодо компанії, з якою він мав зустрічатися, і переконалася, що все підготовлено.

Зібравши кілька папок, я встала.

Мій погляд сам собою ковзнув у бік кабінету.

Дамініан сидів за столом, схилившись над ноутбуком.

Спокійний.

Зосереджений.

Я стиснула губи.

Добре.

Я взяла документи й попрямувала до його кабінету.

Двері були прочинені, тому я постукала лише раз і зайшла.

— Дамініане.

Він не підняв голови.

Я зупинилася біля його столу.

— У вас нарада через пів години.

Він лише кивнув.

І все.

Навіть не глянув на мене.

Я кілька секунд мовчала.

Потім продовжила:

— Це компанія, з якою ви працюєте вже досить довго. Я перевірила попередні домовленості й підготувала...