Розділ 15: Ти сам мене повернув

Мелісса

Я прокинулася від тиші.

Не від будильника, не від шуму за вікном і навіть не від сонячного світла, яке вже пробивалося крізь щілину між шторами.

Просто раптом відкрила очі.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і не могла зрозуміти, чому прокинулася з таким важким відчуттям у грудях.

Потім пам'ять повернулася.

Учорашній вечір.

Клуб.

Карал.

Робота.

Звинувачення.

Дамініан.

Я різко відвела погляд убік і заплющила очі.

— Тільки не це...

Але мозок уже не слухався.

Я згадала його погляд.

Те, як він дивився на мене після того, як почув розмову з Каралом.

Його злість.

Мою образу.

А потім...

Поцілунок.

Я стиснула губи й натягнула ковдру вище, ніби могла таким чином сховатися від власних думок.

— Господи...

Я повернулася на спину.

Чомусь саме цей момент згадувався найчіткіше.

Не те, що він сказав.

Не наша сварка.

Не навіть Карал.

А те, як раптово Дамініан опинився зовсім близько.

Я торкнулася пальцями губ.

І майже одразу відсмикнула руку.

— Ні.

Я сіла на ліжку.

— Просто ні.

Мені не потрібні були ці думки.

У мене й без них вистачало проблем.

Я звільнилася з роботи.

Точніше, сама пішла.

Людина, якій я довіряла як керівнику, вирішила, що я могла зрадити його довіру.

А тепер я ще й не могла нормально пояснити, що саме відбулося вчора.

Я потерла скроні.

На тумбочці завібрував телефон.

Я глянула на екран.

Наомі.

Повідомлення було коротким:

«Ти прокинулася?»

Я кілька секунд дивилася на нього.

Потім написала:

«Так».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я вже їду. Нам треба поговорити».

Я тихо видихнула.

Знала я це її «треба поговорити».

Вона не заспокоїться, поки не витягне з мене все до останньої деталі.

Я відклала телефон і встала.

Після душу стало трохи легше.

Я довго стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення.

Учорашній вечір залишив на обличчі помітний слід.

Втома.

Напруження.

І ще щось, чого я сама не могла визначити.

Я зібрала волосся, одягнула простий домашній одяг і саме тоді почула дзвінок у двері.

Наомі.

Звичайно.

Я відчинила.

Вона зайшла швидше, ніж я встигла привітатися, скинула пальто й одразу подивилася на мене.

Її погляд затримався на моєму обличчі.

— Ти спала?

— Трохи.

— А їла?

— Наомі...

— Добре, добре.

Вона підняла руки.

— Але спочатку ти мені все розповіси.

Я зачинила двері.

— Я знала, що ти прийдеш саме за цим.

— Звичайно.

Вона пройшла на кухню, поставила на стіл пакет із кавою та сіла.

Я теж сіла навпроти.

Кілька секунд між нами була тиша.

Наомі дивилася на мене уважно, але без тиску.

— Що сталося вчора?

Я опустила погляд на чашку.

— Дуже багато всього.

— Я це зрозуміла ще вчора, коли ти зникла.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Тому давай від початку.

Я вдихнула.

— Добре.

Спочатку розповідати було складно.

Ніби кожне слово змушувало мене знову переживати все спочатку.

Я розповіла, про Карала.

Про те, що я не знала, хто він.

— Я просто хотіла поговорити з кимось, хто мене не знає, — пояснила я. — Не хотіла, щоб мене хтось переконував, що все буде добре. Мені просто треба було виговоритися.

Наомі мовчки слухала.

— І ти розповіла йому про роботу?

Я кивнула.

— Так.

— Усе?

— Ні.

Я відразу заперечила.

— Саме в цьому вся проблема.

Я стиснула пальці навколо чашки.

— Я сказала, що Дамініан думає, ніби це я злила інформацію. Що через це я пішла з роботи.

— А він почув?

— Дамініан?

— Так.

Я кивнула.

— Він був там.

Наомі насупилася.

— І почув вашу розмову?

— Частину.

Я зітхнула.

— Саме частину, яка без пояснення звучала зовсім інакше.

— І він вирішив, що ти зізналася?

— Так.

Наомі кілька секунд мовчала.

— А ти намагалася пояснити?

— Звичайно.

Я нервово усміхнулася.

— Але він був настільки злий, що практично не чув мене.

— А потім?

Я відчула, як напружилися плечі.

— Потім я пішла.

Наомі кивнула.

— Добре. Ви цілувалися ?

Я завмерла.

Я завмерла.

Підняла на неї очі.

— Звідки ти...

— Меліссо.

Вона дивилася на мене так, ніби вже знала відповідь.

— Ти вчора сказала, що Дамініан знайшов тебе і підвіз додому.

— Так.

— І ти зараз виглядаєш так, ніби на цьому місці є продовження.

Я відвела погляд.

Наомі повільно підняла брову.

— Він тебе поцілував?

Я мовчала.

Цього було достатньо.

— Він поцілував тебе?!

— Тихіше!

Я озирнулася на двері, хоча ми були самі.

Наомі прикрила рот рукою.

— Серйозно?

Я кивнула.

— Як?

Я важко видихнула.

— Раптово.

— Тобто?

— Тобто я не очікувала.

— І що ти зробила?

Я подивилася на неї.

— Що мала зробити?

— Не знаю. Вдарила його? Пішла? Накричала?

— Я... просто завмерла.

— Тоді скажи чесно: тобі було неприємно?

Я замовкла.

Це питання виявилося набагато складнішим, ніж я очікувала.

— Я не знаю.

— Не знаєш?

Я похитала головою.

— Я була зла. Дуже. І розгубилася.

Я опустила погляд.

— Але якби мені було зовсім неприємно, я б, мабуть, не прокинулася сьогодні з думкою про це.