Розділ 14: А якщо не тікати?

Мелісса

Я йшла швидко.

Майже бігла.

Наче якщо достатньо далеко відійду від цього місця, то зможу залишити все, що сталося, там — за кілька кварталів від себе.

Але деякі речі не залишаються позаду.

Вони йдуть слідом.

Я різко втягнула холодне повітря.

Воно обпекло легені.

Я видихнула, дивлячись, як у темряві перед обличчям на секунду з'являється біла пара.

— От же ж...

Голос зірвався.

Я замовкла.

Не хотілося навіть чути саму себе.

Я обхопила себе руками й продовжила йти.

Мені було холодно.

Але це був навіть не той холод, який відчуваєш шкірою.

Мені було холодно десь усередині.

Там, де кілька годин тому ще жила впевненість, що я просто переживу цей вечір, повернуся додому, висплюся — і завтра все здаватиметься дурним сном.

Тепер я вже не була в цьому впевнена.

Перед очима знову виник його погляд.

Я заплющила очі на ходу.

— Ні.

Я похитала головою.

— Не думай про це.

Але мозок, здається, вирішив зробити все навпаки.

Він знову показав мені той момент.

Його обличчя зовсім близько.

Його рука.

Моя розгубленість.

І...

Я різко зупинилася.

Серце боляче вдарилося об ребра.

— Він мене поцілував?..

Цього разу я сказала це пошепки.

Наче боялася, що сама відповідь стане надто реальною, якщо вимовити її голосніше.

Я торкнулася пальцями губ.

І відразу прибрала руку.

Наче обпеклася.

— Та як він смів?..

Злість прийшла раптово.

Гаряча, гостра, майже рятівна.

Вона була набагато простішою за розгубленість.

Злитися було легше.

Я знову пішла вперед.

Кроки стали швидшими.

— Просто неймовірно...

Я говорила сама до себе.

— Спочатку звинувачує мене. Потім не слухає. Потім вирішує, що має право мене цілувати...

Я стиснула кулаки.

— Ідіот.

Через секунду в голові з'явилася інша думка.

А що, як він справді думав, що я його обманула?

Що, як він почув тільки частину розмови?

Я зупинилася.

Ця думка була неприємною.

Дуже.

Але я не хотіла її визнавати.

Тому знову рушила вперед.

Місто вночі жило своїм життям.

Десь далеко проїхав автобус.

На перехресті змінилися сигнали світлофора, хоча навколо майже не було машин.

За вікном одного з будинків хтось дивився телевізор.

На тротуарі валявся мокрий листок, який вітер перекочував з одного боку дороги на інший.

Усе було таким звичайним.

А моє життя за останні кілька днів перевернулося догори дриґом.

Ще зовсім недавно я думала, що найбільшою моєю проблемою буде випробувальний термін.

Робота.

Чоловічий колектив.

Мій керівник.

Доведення того, що я справді можу працювати нарівні з усіма.

Я навіть не думала, що за кілька днів мене звинуватять у зливі інформації.

Що я піду з роботи.

Що опинюся в клубі.

Що випадково познайомлюся з чоловіком, якого навіть не знала.

Що цим чоловіком виявиться Карал.

А потім...

Дамініан.

Я зітхнула.

Чому саме він?

Чому з усіх людей саме він мав опинитися там?

І чому саме він почув те, що почув?

Я знала, що сказала.

Я чудово пам'ятала нашу розмову.

Я сказала Каралу, що мій керівник думає, ніби це я злила  інформацію.

Я сказала, що через це більше не працюю там.

Я не казала, що я справді щось злила.

Але Дамініан почув лише частину.

І тепер я навіть не знала, що він про мене думав.

Власне...

Я знала.

Він думав, що я винна.

І саме це боліло найбільше.

Не звинувачення інших.

Не робота.

Не той вечір.

А його недовіра.

Я зупинилася біля дороги.

Підняла руку.

Перша машина проїхала повз.

Я опустила руку.

Через кілька секунд спробувала знову.

Друга навіть не сповільнилася.

Третя мигнула фарами й поїхала далі.

— Серйозно?..

Я подивилася на годинник.

Було вже пізно.

Надто пізно, щоб стояти самій на порожній вулиці.

Я відчула, як холод пробирається крізь сукню.

Пальці почали мерзнути.

Я потерла долоні одна об одну й знову вийшла ближче до дороги.

Несподівано далеко попереду з'явилося світло фар.

Я примружилася.

Машина наближалася повільно.

Цього разу я навіть не сподівалася, що вона зупиниться.

Але вона почала пригальмовувати.

Я випрямилася.

Серце на секунду полегшено здригнулося.

Нарешті.

Автомобіль зупинився поруч.

Я вже зробила крок до нього, коли опустилося бокове скло.

І вся моя надія згасла.

За кермом сидів Дамініан.

Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного.

Він нічого не говорив.

Я теж.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, потім опустився на мої руки, які я намагалася зігріти.

На щелепі в нього заходили жовна.

Він виглядав роздратованим.

Але в його очах було щось іще.

Щось, що я не хотіла помічати.

— Сідай.

Я навіть не поворухнулася.

— Ні.

— Меліссо.

— Я сказала ні.

Він кілька секунд дивився на мене.

Потім тихо видихнув.

— Ти ж не думала, що я залишу тебе саму тут уночі?

Я склала руки на грудях, намагаючись приховати тремтіння.

— Тобі яка різниця?

Його погляд став важчим.

— Тому що ти замерзнеш.

— Я сама розберуся.

— Звичайно.

У його голосі прозвучала така очевидна недовіра, що я відчула, як усередині знову закипає злість.

— Не треба мене контролювати.

— Я тебе не контролюю.