Розділ 12: На межі втоми

Мелісса

Зайшовши на кухню, я побачила, що Наомі вже з самого ранку порається біля плити. На кухні приємно пахло свіжозвареною кавою, підсмаженим хлібом і чимось солодким, що, судячи з запаху, мало всі шанси врятувати мій ранок після недосипу.

Я на секунду зупинилася у дверях, спостерігаючи за подругою, а потім вирішила, що просто стояти й дивитися на її кулінарні старання буде несправедливо.

— О, ти вже прокинулася? — здивувалася Наомі, озирнувшись через плече.

— Взагалі-то в нас робота, — відповіла я, відкриваючи холодильник.

Діставши огірки й помідори, я поклала їх на стіл. Захотілося зробити до сніданку салат, бо після вчорашнього дня мій організм, здається, вимагав хоча б одного доказу того, що я ще харчуюся як нормальна людина.

— Сьогодні багато заброньованих столиків, тому буде важко, — попередила мене Наомі.

Я кивнула.

Я була готова до труднощів на цій роботі. Принаймні так мені здавалося.

Колись я вже працювала тут, тому знала, що таке шалений темп, галаслива зала, десятки замовлень одночасно й клієнти, які чомусь вважають, що офіціант має бути одночасно психологом, кухарем, чарівником і людиною, здатною телепортувати їжу на стіл.

Але все ж таки...

— І скільки взагалі столиків заброньовано? — запитала я з цікавістю, нарізаючи огірки.

Наомі спокійно відкрила шафку, дістала тарілки й абсолютно буденним тоном відповіла:

— Ну, не менше сорока.

Ніж у моїй руці завмер.

— Сорока?

— Ага.

— Сорока столиків?

— Заброньованих.

Я повільно підняла на неї очі.

— Ти зараз жартуєш?

— Ні.

— А ще?

— А ще будемо рахувати тих, хто прийде без бронювання.

Я мовчки подивилася на огірок у своїй руці.

Потім на Наомі.

Потім знову на огірок.

— Може, нам просто втекти?

Наомі засміялася.

— Куди?

— Не знаю. У ліс.

— Я не піду в ліс.

— Чому?

— Там комарі.

— А тут клієнти.

Наомі на секунду задумалася.

— Знаєш... ти маєш рацію.

Ми обидві засміялися.

Я продовжила нарізати овочі, хоча тепер кожен помідор у моїй голові символізував один заброньований столик.

Сорок помідорів.

Ні.

Це вже страшно.

— Ну що, і це поборемо, — сказала я з тривожною усмішкою.

Звісно, я хвилювалася. Дуже.

Але я була б не я, якби відступила тільки через велику кількість роботи.

— Ну от і чудово! — радісно промовила Наомі. — Тоді снідаємо — і на роботу.

Ми готували сніданок під музику, час від часу підспівуючи знайомим пісням. Через кілька хвилин кухня вже нагадувала маленьке кафе, де дві абсолютно неготові до робочого дня дівчини намагаються зробити вигляд, що вони дуже організовані.

Після сніданку ми швидко зібралися, перевірили, чи нічого не забули, і викликали таксі.

Дорогою до ресторану Наомі ще раз відкрила телефон і перевірила список бронювань показавши мені.

— Не показуй мені це.

— Чому?

— Я хочу зберегти спокій хоча б до моменту, поки не переступлю поріг.

— Добре.

Вона заблокувала телефон.

Через три секунди знову його розблокувала.

— До речі, ще одна велика компанія забронювала столик.

Я заплющила очі.

— Наомі.

— Що?

— Я тебе прошу.

— Добре, мовчу.

— Дякую.

Ми проїхали ще хвилину.

— Там буде дванадцять людей.

— НАОМІ!

Вона розсміялася.

— Все-все! Більше нічого не кажу.

Я теж засміялася, хоча вже починала підозрювати, що цей день особисто вирішив перевірити межі мого терпіння.

Коли ми приїхали, перед входом уже стояло кілька машин.

Я подивилася на будівлю ресторану.

— Ну що...

— Ну що, — повторила Наомі.

— Починаємо?

— Починаємо.

Ми переглянулися.

— Якщо що, — сказала я, — ти мене витягуєш.

— Звідки?

— Не знаю. Просто витягуєш.

— Домовилися.

Ми зайшли всередину.

І вже через перші п'ять хвилин я зрозуміла, що сорок заброньованих столиків — це була лише верхівка айсберга.

Дамініан 

— Ні, Раяне, — сказав я твердо.

— Ну це буде всього лише один раз. І цього разу не буде такого, як минулого, — відповів Раян, ходячи навколо мене.

Я навіть не підняв очей від документів.

— Ти не забувай, що минулого разу я тебе п'яного тягнув аж до самого дому. І мені це не сподобалося.

Я спеціально наголосив на останніх словах, даючи зрозуміти, що не маю жодного бажання знову проводити вечір у клубі.

Раян обурено скривився.

— Та годі мені це нагадувати!

— Чому? Це один із найяскравіших спогадів мого життя.

— Ти перебільшуєш.

Я похитав головою.

Замість того щоб займатися справами, ми зараз обговорювали клуб тільки тому, що Раяну захотілося відпочити й потягнути мене за собою.

— Раяне, згинь із очей долі. Бачиш двері? — запитав я, вказуючи на них.

Він подивився на двері.

Потім на мене.

— Бачу.

— Чудово.

— Але...

— Прошу покинути мій кабінет, — відповів я з усмішкою.

Він лише кивнув.

Я повернувся до документів.

Насправді мені було далеко не до клубів.

У голові в мене була зовсім інша справа.

Мелісса.

Я хотів нарешті закінчити розслідування й остаточно переконатися, що вона не винна.

Я переглядав документи вже не перший день.

Чим більше я заглиблювався в цю справу, тим більше деталей не сходилося.

Деякі докази здавалися очевидними лише на перший погляд.

Деякі свідчення суперечили одне одному.