Розділ 11: Коли доля не попереджає

Мелісса

Я зібралася і впевнено направилася на кухню. Там на мене чекала щаслива Наомі, також гарно вдягнута.

— Ну, красуня, — сказала Наомі, обіймаючи мене.

— Дякую, — відповіла я.

І ми попрямували на вулицю. Викликавши таксі, ми поїхали в ресторан.

Колись я там працювала, і мені подобалося. До одного моменту.

Я навіть не думала, що знову повернуся туди, але нас доля не попереджає про свої плани, тому я змирилася. Я думаю, що це на краще. Менше думок про одного керівника, який нестерпний, і його жахливого чоловічого офісу...

— Меліссо! — сказала подруга, торкаючись мого плеча.

Я здригнулася.

— Так? — відповіла я.

— Я вже п'ятий раз до тебе звертаюся... — відповіла подруга з хвилюванням в очах.

— Вибач, я... — почала я, але Наомі мене перебила.

— Думала про нього, вірно? — запитала подруга.

Я лише кивнула.

— Вірно... — сказала я так тихо, наче боялася, що хтось почує, і повернула свій погляд назад до вікна.

Ми доїхали мовчки, не проронивши ні слова. Подруга не хотіла мене чіпати, тому просто мовчки підтримала, за що я їй була вдячна.

Ми подякували водієві, розплатилися і вийшли.

Переді мною був той самий ресторан, куди я колись ходила з подругою просто пити каву і говорити про все на світі.

А зараз я знову буду в ньому працювати.

— Ну що, зайдемо? — запитала подруга.

— Ходімо, — відповіла я і попрямувала до входу.

Зайшовши всередину, я побачила той самий зал.

Знайомі столи, великі вікна, стійка адміністратора біля входу. На стінах висіли ті самі картини, а з кухні, як і раніше, доносився запах свіжої випічки та кави.

Нічого особливо не змінилося.

Тільки я.

Раніше я приходила сюди відпочити після роботи.

Тепер це було моє нове місце роботи.

— О, Наомі! — почула я знайомий голос.

До нас підійшла дівчина, яка працювала тут ще раніше.

— Привіт, — усміхнулася Наомі.

— А це, я так розумію, Мелісса?

Я кивнула.

— Так.

— Рада тебе бачити.

— Я теж.

Вона усміхнулася і пішла у своїх справах.

Я подивилася на Наомі.

Ми пройшли до стійки адміністратора.

Я одразу впізнала її.

Саме тут я колись сиділа, коли чекала Наомі після її зміни.

Тепер мені доведеться сидіти тут самій.

— Ось тут ти будеш працювати, — сказала Наомі.

— Добре.

— Комп'ютер знаєш.

— Так.

— Бронювання теж не проблема.

— Думаю, впораюся.

— Не думаю. Я знаю.

Я усміхнулася.

Наомі завжди так робила.

Вона могла сказати щось просте, але після цього мені чомусь ставало легше.

— А тепер найголовніше, — сказала вона.

— Що?

— Якщо хтось почне до тебе чіплятися...

— Я знаю.

— Ні, ти не знаєш. Ти одразу телефонуєш мені.

— Наомі, я не дитина.

- Але це не відмінює того факту, що я хвилююся !

Я засміялася.

— Добре.

Саме в цей момент з кухні вийшов один із працівників.

Побачивши мене, він зупинився.

— Мелісса?

— Привіт.

— Ти повернулася?

Я кивнула.

— Схоже на те.

— Класно.

Він усміхнувся і пішов далі.

Я дивилася йому вслід.

Все було так знайомо.

Навіть трохи дивно.

Наче я просто повернулася після довгої відпустки.

Хоча насправді я поверталася після зовсім іншого життя.

— Не стій, — сказала Наомі. — Ходімо.

Я пішла за нею.

Вона показала мені підсобку, кухню, кімнату для персоналу, де лежали мої речі.

Потім ми повернулися до залу.

— Сьогодні я буду поруч, — сказала вона. — Покажу тобі все, що забула.

— Я нічого не забула.

— Побачимо.

— Наомі.

— Меліссо.

Я закотила очі.

— Добре.

Перші години минули досить спокійно.

Я розбиралася з бронюваннями, відповідала на дзвінки, зустрічала гостей.

Спочатку мені було трохи незручно.

Я постійно думала, чи правильно щось роблю.

Але потім згадала, що вже працювала тут.

Просто давно.

І все поступово повернулося.

— Доброго дня.

— Доброго дня, у вас бронювання?

— Так.

Я перевірила список.

— На ім'я?

Чоловік назвав прізвище.

Я знайшла його.

— Так, є. Ваш столик на чотири особи. Проходьте, будь ласка.

Він подякував.

Я усміхнулася.

І тільки коли він відійшов, зрозуміла, що навіть не нервувала.

Можливо, Наомі мала рацію.

Можливо, я справді впораюся.

Через деякий час до мене підійшла одна з офіціанток.

— Мелісса, а ти давно тут працювала?

— Раніше? Так.

— А чому пішла?

Я на секунду задумалася.

— Знайшла іншу роботу.

— І вирішила повернутися?

— Так.

— Тобі тут подобалося?

Я усміхнулася.

— Дуже.

Вона кивнула.

— Тоді добре, що повернулася.

Я нічого не відповіла.

Просто усміхнулася.

Бо чомусь ці слова приємно на мене подіяли.

Після обіду людей стало значно більше.

Я ледве встигала відповідати на телефон.

— Добрий день, ресторан...

— Вечір добрий, я хотіла б забронювати столик.

— На яку кількість людей?

— На двох.

— На котру годину?

Я швидко внесла все в систему.

Поклала слухавку.

Телефон одразу задзвонив знову.

— Боже...

Наомі, яка проходила поруч, засміялася.

— Ласкаво просимо назад.

— Ти могла мене попередити.

— Я попереджала.

— Ти сказала, що буде нормально.

— Це я про те, що ти не помреш.

Я подивилася на неї.

— Дуже заспокоїла.

— Звертайся.