Розділ 10: Тема закрита

Мелісса

Я дивилася на Раяна, який абсолютно спокійно сидів навпроти мене й доїдав уже, здається, п'яте печиво.

Ще хвилину тому я ледве стримувала сміх, згадуючи, як Наомі не хотіла його впускати в дім.

Він тоді простояв біля дверей майже двадцять хвилин.

Двадцять.

На вулиці.

І все через мене.

Точніше, через те, що Наомі вирішила: якщо я після всього, що сталося, побачу ще когось із роботи, то мій настрій стане ще гіршим.

Раян, звичайно, був проти.

Але Наомі була Наомі.

І сперечатися з нею він не став.

Тепер же сидів на кухні так, ніби нічого не сталося.

Я ледь усміхнулася.

Раян одразу це помітив.

— Чого смієшся? — запитав він, піднявши на мене очі.

— Та нічого.

— Меліссо.

— Що?

— Ти точно смієшся не з мене?

Я прикрила рот рукою.

— Ні.

Наомі, яка сиділа поруч, одразу втрутилася:

— Вона згадала, як ти двадцять хвилин під дверима стояв.

Раян повільно перевів на неї погляд.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Я, між іншим, чекав культурно.

— Ти дзвонив мені кожні дві хвилини.

— Бо ти мене не пускала!

— Бо Меліссі було погано.

— Я хотів допомогти.

— Допоміг?

Раян задумався.

— Ну...

Він подивився на мене.

— Вона ж зараз усміхається.

Наомі подивилася на мене й теж усміхнулася.

— Справді.

— Бачиш? — самовдоволено сказав Раян. — Я корисний.

Наомі легенько штовхнула його в плече.

— Не зазнавайся.

Я тихо засміялася.

Вперше за останні два дні мені справді стало трохи легше.

Ненадовго.

Бо я вже бачила по його обличчю, що він прийшов сюди не лише заради чаю.

Раян поставив чашку на стіл.

Його погляд змінився.

Став серйознішим.

Я одразу перестала усміхатися.

— Меліссо...

Я вже знала.

— Ні.

Він навіть не встиг договорити.

— Якщо ти зараз почнеш про Дамініана, я піду.

Наомі підняла брови.

— Я ж казала.

Раян перевів погляд на неї.

— Що?

— Що вона тебе не захоче слухати.

— Я просто хочу поговорити.

— Про нього?

— Частково.

Я схрестила руки на грудях.

— Ні.

— Меліссо...

— Раяне, я серйозно.

Мені навіть не хотілося чути його ім'я.

Від одного цього імені всередині знову все стискалося.

Я згадувала його погляд.

Той холодний, упевнений погляд, яким він дивився на мене, коли звинувачував.

Ніби вже все вирішив.

Ніби я для нього була злочинницею.

Я стиснула щелепу.

— Я не хочу про нього говорити.

Раян кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я не вважаю тебе винною.

Я відвела погляд.

— Я знаю.

— І я не один так думаю.

Я знову подивилася на нього.

— Хто ще?

Раян трохи зам'явся.

— Дамініан почав сумніватися.

Я коротко засміялася.

— Нарешті.

— Меліссо...

— Що?

— Не так.

— А як?

Я відчула, як у голосі з'явилася образа.

— Він спочатку звинувачує мене, а потім, коли щось не сходиться, починає сумніватися?

Раян мовчав.

— Знаєш, що найгірше?

Я стиснула пальці на колінах.

— Я навіть не очікувала, що він мені сліпо повірить.

Голос мимоволі здригнувся.

Я одразу відвела погляд, щоб вони цього не помітили.

— Я просто хотіла, щоб він хоча б вислухав мене.

На кухні стало тихо.

— Але він не вислухав.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Він уже все вирішив.

Раян нахилився вперед.

— Він був неправий.

— Це я й сама знаю.

— Ми зараз перевіряємо записи.

— Мені байдуже.

— Але...

— Ні.

Я різко підняла голову.

— Мені справді байдуже.

Я відчула, як злість знову накриває мене.

— Нехай перевіряє. Нехай сидить там цілими ночами. Нехай переглядає ці записи сто разів.

— Але я туди не повернуся.

Раян нахмурився.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти навіть не хочеш дочекатися результатів?

— Ні.

— Меліссо, подумай.

— Я вже подумала.

Я подалася вперед.

— Я не буду працювати на людину, яка при першій же проблемі вирішила, що це я.

— Він твій керівник.

— Саме тому.

Я гірко усміхнулася.

— Я не зобов'язана залишатися там, де мені не довіряють.

Раян потер потилицю.

— Я прийшов саме для того, щоб попросити тебе повернутися.

Я подивилася на нього.

— Тоді даремно прийшов.

— Меліссо...

— Ні.

Я похитала головою.

— Тема закрита.

— Але...

— Закрита, Раяне.

Він замовк.

Я бачила, що він хотів ще щось сказати.

Але цього разу він промовчав.

І я була йому за це вдячна.

Через кілька хвилин ми ще трохи посиділи.

Розмова поступово перейшла на щось інше.

Наомі почала розповідати Раяну про роботу.

Про те, як один офіціант переплутав замовлення.

Як клієнт годину сварився через рахунок.

Раян почав сміятися.

Я теж кілька разів усміхнулася.

Але десь всередині все одно залишалося те саме відчуття.

Я не хотіла повертатися.

І крапка.

Коли Раян нарешті зібрався йти, Наомі провела його до дверей.

Я залишилася на кухні.

Через хвилину почула їхню розмову.

— Подзвони мені, коли доїдеш, — сказала Наомі.

— Ти хвилюєшся?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Бо ти можеш заблукати.

— Наомі, я живу в цьому місті все життя.

— Я перестраховуюся.