Розділ 7: Неочікувана зустріч

Мелісса

— Ну що, Меліссо, як твій черговий робочий день? — глузливо запитала Наомі, ледве стримуючи сміх.

Ми сиділи в її кафе. Сьогодні в мене був вихідний, тому я вирішила весь день провести з нею. Нарешті можна було не думати про документи, дзвінки й нескінченні доручення Дамініана.

— Не смійся. У мене все супер, — відповіла я, зробивши ковток кави.

— Так-так. Судячи з того, як твій керівник завалює тебе роботою, у тебе точно все «супер».

Я скривилася.

— Але я витримую це все. І в цьому я молодець. Просто вже не знаю, скільки триватиме випробувальний термін і коли він нарешті закінчиться.

Я відламала шматочок десерту й поклала його до рота.

Наомі кілька секунд мовчала, а потім якось підозріло усміхнулася.

Я одразу насторожилася.

— Що?

— Меліссо, я в тебе дещо попрошу.

— І?

Я відклала виделку.

— Не тягни. Кажи.

Вона глибоко вдихнула.

— Можеш познайомити мене з Раяном, будь ласка?

Я завмерла.

— З Раяном?

— Так.

— Мені не почулося?

Наомі усміхнулася ще ширше.

— Ні.

Я кілька секунд просто дивилася на неї.

— Наомі, ти дивна. Чесно.

— Знаю. Але, будь ласка.

Я не витримала й засміялася.

— Добре.

Наомі так різко підскочила зі стільця, що ледь не перекинула чашку.

— Серйозно?!

— Тихіше!

Вона почала стрибати на місці від радості, і кілька людей у кафе одразу повернули голови в наш бік.

Я відчула, як червонію.

— Сядь! На нас усі дивляться!

Я схопила її за руку й потягнула назад на стілець.

Наомі засміялася й обійняла мене.

— Я тебе так обожнюю!

— Все, добре, добре.

Я теж усміхнулася.

Саме за це я й любила Наомі. Поруч із нею я могла бути собою. Не думати про роботу, про Дамініана, про те, чи правильно я щось сказала. Просто сміятися з нею через якусь дурницю й відчувати себе нормальною людиною.

Ще приблизно пів години ми сиділи в кафе, після чого вирішили пройтися магазинами.

Все-таки працюючи, я вже отримала першу зарплату. Сума була не надто великою, але я вирішила дозволити собі щось приємне.

Ми зайшли в магазин одягу, і Наомі одразу побігла до суконь.

— Ні, навіть не думай тікати.

— Я ще нічого не сказала.

— Я тебе знаю.

Вона витягнула з вішалки одразу кілька суконь і сунула їх мені в руки.

— Швидко міряти.

— Наомі...

— Без «Наомі». Іди.

Я зі сміхом попрямувала до примірочної.

Першою я приміряла чорну сукню до колін. Вона була досить проста, але сиділа по фігурі, мала тонкі бретелі й невеликий виріз на спині. Я вийшла до Наомі.

Вона одразу схопилася за голову.

— Все. Ти її береш.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Але вона звичайна.

— Саме тому вона тобі й личить.

Я закотила очі.

— Наступна.

Друга сукня була зовсім іншою. Світла, ніжна, трохи вільніша, з довгими рукавами та легкою спідницею. Я подивилася на себе в дзеркало й навіть сама на секунду затримала погляд.

Наомі мовчала.

— Ну?

Вона повільно кивнула.

— Дуже гарна.

— Правда?

— Так. Але мені здається, вона занадто ніжна для тебе.

— Дякую за комплімент.

— Це був комплімент!

Ми обидві засміялися.

Третя сукня була темно-синя, трохи коротша за перші дві, з відкритими плечима. Вона сиділа значно впевненіше, і я вже не почувалася так, ніби вдягнула щось чуже.

Я вийшла до Наомі.

Вона схрестила руки на грудях.

— Ну... третя вже більш-менш.

— Більш-менш?!

— Добре, добре. Вона тобі дуже личить.

Я усміхнулася.

— Тоді беру ці три й пішли.

— От бачиш, як добре мати подругу.

— Особливо таку, яка змушує мене витрачати гроші.

— Ти ще подякуєш.

Ми ще трохи походили магазинами, а потім вирішили прогулятися парком.

Надворі було приємно. Сонце вже почало опускатися нижче, люди гуляли алеями, а десь неподалік діти сміялися, бігаючи за голубами.

Ми з Наомі йшли поруч, обговорюючи її роботу, мою роботу й усе, що тільки спадало на думку.

— Взагалі, як він тобі? — раптом запитала Наомі.

Я зупинилася.

— Хто?

Вона подивилася на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Дамініан.

Я повільно видихнула й пішла далі.

— Він дивний.

— І все?

— А що ще розповісти?

Я трохи помовчала.

— Ну... він поводиться нормально. Іноді. Але ненадовго.

Наомі засміялася.

— Звучить багатообіцяюче.

— Не починай.

— Я нічого не сказала.

— Я знаю цей твій погляд.

Вона усміхнулася.

— Ну добре.

Я засунула руки в кишені пальта.

— Він майже не підпускає мене до себе. Наче постійно тримає якусь дистанцію.

— Може, йому просто не подобаються люди?

— Раян нормальний.

— А жінки?

Я замислилася.

— От саме. У нього в офісі, крім мене, взагалі немає жінок. І це дивно. Хоча я вже не раз довела йому, що жінки теж можуть нормально працювати.

— Можливо, у нього якась причина.

— Я теж так думаю.

Я на мить замовкла.

— А Раян про щось мовчить. Я кілька разів намагалася щось запитати, але він одразу переводить тему.

— Тоді причина точно є.

— Напевно.

Ми йшли далі, кожна думаючи про своє.

Я навіть не помітила, як Наомі раптом зупинилася.

— Що?

Я простежила за її поглядом.

Але вона дивилася не туди.

Мій погляд упав на молодого чоловіка, який стояв біля маленької вуличної ятки й щось жваво розповідав продавчині солодкої вати.

Я впізнала його майже одразу.

Раян.

Та як його можна було не впізнати?

Він майже щодня з'являвся в офісі з кавою для мене, а тепер стояв посеред парку, наче звичайна людина, яка вирішила на кілька годин забути про роботу.